Six Stories: Два приятелі

Два приятелі

Two Friends

І що ви, куме, говорите о приязні!

And what are you saying, my friend, about friendship!

Приятелі, приятелі!

Friends, friends!

А я вам незнати що ставлю і кажу, що нема на світі правдивої приязні ані правдивих приятелів!

I would wager who knows what and swear that there is no true friendship or true friends in this world!

Звіть мене, яким хочете, говоріть, що вам злюбиться, а я все буду своє!

Call me whatever you like, say whatever you please, but I shall stick to my opinion!

Бо і що ж то: приятель?

For what, after all, is a friend?

Чи найдете такого приятеля, щоби вам або там у нужді поміг, або чим будь порятував?

Can you find a friend who would help you in your hour of need or save you in any way at all?

От говориться, аби говорилося, та й годі!

People just say it for the sake of saying it, and that's all there is to it!

А коли хочете, то я вам ось зараз і доказ розкажу, щоби ви знали, як то мало нині можна спуститися на приятеля!

And if you like, I'll tell you a story right now to prove just how little one can rely on a friend nowadays!

Таже ви знаєте, в якій я був приязні з Хомою Підгорбочним.

Surely you know how close I was to Khoma Pidhorbочnyi.

Та й як же нам було не побратиматись!

And how could we not have become sworn brothers!

Ми, бачите, оба були парубки на ціле село; хлопці мов дуби крепкі.

You see, we were both the finest young men in the whole village, strong as oak trees.

На маєтку родичів Бог не скривдив, ані нас на працьовитості.

God had blessed us with well-to-do families and had not spared us our share of hard work, either.

Вистроїмося бувало що неділі, як Бог приказав, — не сором між людей показатися.

Every Sunday, as God intended, we would dress up smartly, looking presentable enough to show ourselves among the people.

А дівчата!

And the girls!

О, що вже не налітаються за нами, то святий їх Андрій один знає!

Oh, only their patron saint Andrew knows how they flocked after us!

Звісно, чисті хлопаки й не абияких батьків діти.

Naturally, we were fine young fellows, and sons of no ordinary parents, either.

Товаришували ми з Хомою, що аж любо.

Khoma and I were such good companions that it was a joy to behold.

Чи бувало в ліс по дрова, чи в очерети зо стрільбами на качки, чи до танцю, чи й до другого діла, оба та й оба.

Whether we went into the forest for firewood, into the reeds with our guns to hunt ducks, off to a dance, or even to attend to some other business, we always went together.

І не було між нами ані сварки ані незгоди.

There was never a quarrel or disagreement between us.

Скаже було Хома: — Семене, вийди завтра на мою сіножатку підтяти нам трохи трави, твоя вже покошена! — Та чому не вийти?

Khoma would say, "Semen, come over to my meadow tomorrow and cut us a little grass. Yours has already been mown!" And why wouldn't I go?

Вийду! — говорю.

"I'll come!" I would reply.

Скажу було Хомі: — Побратиме, у вас нема роботи, візьміть наш волок та понаправляйте, підемо з неділі в Дністер на рибу. — А, то добре — каже Хома, і зараз бере волок до направи.

I would say to Khoma, "Sworn brother, you have no work to do, so take our fishing net and mend it. On Sunday, we'll go fishing in the Dniester." "Ah, that's a good idea," Khoma would say, and at once he would take the net to repair it.

Наше село, як бачите, над самим Дністром, та й ще на рівнині.

Our village, as you can see, lies right beside the Dniester, on level ground, too.

А ми оба дуже охочі були до рибацтва.

And we were both very fond of fishing.

Підемо бувало чи то з саками, чи з волоком, чи, як у повінь, з крошнями, наловимо такої красоти, що кар-карезний !

Sometimes we'd go fishing with hand nets, sometimes with a dragnet, or, when the river flooded, with large basket nets, and we'd catch such a wonderful haul that it was absolutely enormous!

Є що і собі й на продаж.

There'd be plenty for ourselves and some to sell, too.

Ну нічого!

Well, never mind!

Парубочили ми з Хомою як рідні брати.

Khoma and I spent our young bachelor days together like real brothers.

Не раз і дивувалися люди.

People often wondered at us.

Як вони, — кажуть, — погодяться?

"How can those two ever get along?" they'd say.

Та то немов огонь та вода!

Why, they're like fire and water!

Я, бачите, з роду повільний собі, а Хома, то прудке як іскра.

You see, I'm slow by nature, while Khoma is quick as a spark.

Але що то й говорити!

But what's the use of talking about it!

Стали приятелями, то годі вже позад себе оглядатися!

Once we'd become friends, there was no looking back!

Якось ми погодилися, та й ще й як.

And somehow we managed to get along—and how well we did!

Коби так наша громада кожного разу годилася при виборі нового війта , то певно би у нас не було не раз такої кавзи, як буває!

If only our village community could agree like that whenever it elected a new headman, we certainly wouldn't have so many muddles as we do!

Ех, літа, літа молоді!

Ah, youth, the years of youth!

Хороші би ви були, золоті би ви були для кожного парубка, коли б не приходила на вас тота страшна відьма — бранка.

How fine you'd be, how precious you'd be to every young man, if only that terrible witch, conscription, didn't come to haunt you.

Ще то тепер, то все фрашки .

Even now, it's all child's play compared with what it used to be.

Візьмуть тебе до війська, ну, бодай чоловіка за чоловіка держать: не збиткуються, як над німиною.

They take you into the army, but at least they treat you like a human being; they don't torment you as if you were a dumb beast.

Правда, прийдеться ще й тепер не одному відібрати своє, заким тої муштри вивчиться, та що це против давнього?

True, even nowadays more than one man will have to take his share of beatings before he learns the drill, but what is that compared with the old days?

А в тім і старі люди говорять: доти пес не навчиться плавати, доки йому в вуха не наллється.

Besides, as the old people say, a dog won't learn to swim until water gets into its ears.

Нема науки без муки.

There's no learning without suffering.

Але ж бо тепер сам той асентерунок то вже не такий страшний, як бувало.

But even conscription itself isn't as dreadful nowadays as it used to be.

Ставишся раз, другий, третій, — не візьмуть, випишуть, і ти вільний, хоч женися, хоч дальше гуляй!

You show up once, twice, three times; if they don't take you, they strike your name off the list, and you're free—free to marry or carry on enjoying yourself!

Але за моїх часів, о, то не туди йшло!

But in my day, oh, things were very different!

Крий нас Боже від такого!

God protect us from such a thing!

То бувало мандатор сам списує й подає, кого йому подобається, до асентерунку, не питає, чи він уже ставився три чи шість чи кільки разів.

In those days, the local official would draw up the list himself and send off whoever he pleased for conscription, without asking whether the man had already presented himself three, six, or any number of times.

Так бувало не один бідолага і десять і п'ятнадцять літ живе в вічнім острасі.

That was how more than one poor fellow would spend ten or even fifteen years living in constant fear.

Ось, гадає собі, спадуть шандарі, закують у ланцюжки, та й гайда під міру!

There, he thinks to himself, the gendarmes will come down on him, clap him in chains, and off he'll go to face conscription!

А то, бачите, не на те йшло, що нині.

You see, things weren't as they are today.

Не йшли хлопці так самі до бецирку , не ставились так як тепер, — утікали й ховалися, хто куди міг, а мандатори з шандарами волочилися за ними по всіх закамарках.

Young men didn't simply go to the district office on their own as they do now. They fled and hid wherever they could, while the local officials and gendarmes chased them into every nook and cranny.

Погано було жити на світі.

Life was hard in those days.

Ось десь так серед м'ясниць чуємо і ми: записано нас до асентерунку.

So it was, sometime around Carnival, that we too heard the news: our names had been entered on the conscription list.

Боже, зів'яло в мені серденько, як я тото почув.

Good Lord, my heart withered within me when I heard that.

А мій Хома аж одеревів цілий, сердешний.

And poor Khoma went stiff all over.

— Не дожидаймося, каже, Семене, лихої години на себе, утікаймо!

"Let's not wait for trouble to catch up with us, Semen," he said. "Let's run away!"

— Утікаймо! — кажу й я та й побіг домів збиратися.

"Let's run away!" I said too, and off I ran home to get ready.

Тато, мама, всі дома як почули, що діється, так і померли з превеликого жалю.

When my father, mother, and everyone at home heard what was happening, they were overcome with grief.

— Синочку, синочку! — заводили мама — одного тебе маю, як одну душу в Бога, та й того мені тебе хотять відібрати.

"My dear boy, my dear boy!" my mother wailed. "You're my only one, as God has but one soul, and now they want to take even you away from me."

— Цить стара, — сказали тато крізь сльози, — не держи його, хай іде, чень його Бог милосердний устереже від тяжкої нужди!

"Hush, old woman," my father said through his tears. "Don't hold him back. Let him go; perhaps merciful God will protect him from terrible hardship!"

Збирайся, небоже, прощайся з матір'ю, з сестрами, підемо, підведу тебе за село.

"Get ready, my boy. Say goodbye to your mother and sisters. Come along; I'll walk with you beyond the village."

Зібрався, попрощався.

I got ready and said my farewells.

Ненька умліли, як я вийшов.

My poor mother fainted when I left.

— Семене, Семене, вернися! — кричали вони.

"Semen, Semen, come back!" they cried.

Я вернувся.

I turned back.

— Хай хоть надивлюся на тебе, синочку мій, душенько моя!

"At least let me look at you to my heart's content, my dear boy, my darling!"

Може то останній раз тебе бачу.

Perhaps this is the last time I'll ever see you.

— Дайте, мамко, спокій, Бог ласкав! — відповів я дрожачим голосом, цілуючи їх у коліна, а самому аж серце стискалося.

"Please, Mother, don't distress yourself. God is merciful!" I replied in a trembling voice, kissing her knees, while my own heart was aching terribly.

Пішли ми з татом долі загородою над Дністер.

My father and I walked down along the fence towards the Dniester.

Там ждав уже на мене Хома.

Khoma was already waiting for me there.

Тато поблагословили нас, порозповідали, де й куди які криївки, ми попрощалися та й пішли.

My father blessed us and told us where the various hiding places were and how to reach them. Then we said goodbye and set off.

Ой, набідувалися ми до весни, Боже Єдиний, Ти йно сам те знаєш!

Oh, how we suffered until spring! Only You, Almighty God, know what we went through!

От чуємо, по селах туди й сюди бушують шандарі, того й другого зловили.

Then we heard that gendarmes were rampaging through the villages here and there, catching one man and then another.

Нас ще якось Господь сохраняв.

Somehow, the Lord had continued to protect us.

Ми все держалися придністрянських сторін, мокряків та очеретів.

We kept to the lands along the Dniester, the marshes and the reed beds.

Аж ось в однім селі говорять нам: „Утікайте в поле!

Then, in one village, someone told us, "Run into the fields!

Шандарі з двох боків надійшли, перешукують очерети, виловлять вас як рибу в саку!

The gendarmes are closing in from both sides, searching the reed beds. They'll catch you like fish in a net!

“ Падоньку нещасний, куди тут повернутися? В селі сховатись — і гадки нема. В поле втікати, то напевно пропадати: поле чисте, лісу й поліки нема, — виловлять, хіба би в нас заячі ноги, або хіба би ми поховалися в мишачі нори.

"Oh, you poor wretch, where can we turn now? There's no question of hiding in the village. To flee into the fields would mean certain doom: the land is bare, with not a wood or thicket in sight. They'll catch us for sure, unless we have hare's legs or can hide in mouseholes.

— Хомо, прийдеться пропадати аж тут! — кажу я, опускаючи руки.

"Khoma, it looks as though our time has come, right here!" I said, throwing up my hands in despair.

Ми вже щось аж три ночі не спали, помучились, утепенилися, що ледве дихаємо.

We had gone nearly three nights without sleep, worn ourselves out and grown so exhausted that we could barely breathe.

Нема сили і кроком поступитися, не то щоби втікати по полю.

We didn't have the strength to take even a single step, let alone flee across the fields.

— Знаєш що, — каже прудко Хома. — Ходи за мною.

"I'll tell you what," Khoma said briskly. "Follow me."

— Куди?

"Where to?"

— Не питай, ходи, коли не хочеш пропадати!

"Don't ask questions. Come along if you don't want to perish!"

Я знав прудку Хомину натуру, змігся якось та й іду.

I knew how quick Khoma was by nature, so I somehow gathered my strength and followed him.

Дорогою гадаю собі:

As we walked, I thought to myself:

— І тото приятель, то щирий товариш?

"And is this what a friend is, a true companion?"

Веде мене кудись, Бог вість куди, а словечка щирого не скаже, не потішить, не порадить!

He's leading me somewhere, God knows where, yet he won't say a reassuring word, offer me any comfort, or give me advice!

Гой, гой, світе мій білий, нещасна моя годинонько!

Oh, woe is me! Oh, what a miserable plight I'm in!

Правда, не раз мені й до тої пори Хома ставав у великій пригоді, не раз рятував мене, не зважаючи на своє небезпечейство — ну, але ж і я не лишав його ніколи в ніякій потребі, слухав його, як вітця.

It was true that Khoma had helped me out of great difficulties more than once before, and had often rescued me without regard for the danger to himself. But then, I had never abandoned him in any time of need, either, and I had obeyed him as I would my own father.

Так і тепер.

And so it was now.

Таке розгадуючи йду, ноги волочу по якійсь обочі край села з Хомою.

Mulling all this over, I trudged along some track at the edge of the village with Khoma.

Іду та й дивлюся, куди він поведе.

I kept walking, watching to see where he would lead me.

— Гов, — сказав Хома, підходячи до самої крайньої хати, — тут треба відпочити.

"Hold on," Khoma said as we approached the very last house. "We need to rest here."

— Тут відпочити? — скрикнув я, роздивившися. — Хомо, а тобі що такого?

"Rest here?" I cried, looking around. "Khoma, what's gotten into you?"

Таже то сама крайня хата, ще й стоїть на такій голотечі без найменшого захисту!

Why, it's the very last house, standing out in the open with not the slightest cover!

Тут нас так найдуть і зловлять, як горобця в сільці!

They'll find and catch us here as easily as a sparrow in a snare!

— Тут мусимо спочивати! — сказав знов Хома холодно і твердо. — Я не можу дальше!

"We must rest here!" Khoma said again, coldly and firmly. "I can't go any farther!"

— Але ж, чоловіче, бійся Бога! — кричу я. — Сам у пропасть пхаєшся!

"But man, for God's sake, fear God!" I cried. "You're throwing yourself straight into the abyss!"

Що тобі сталося?

What's come over you?

Чи тобі розум з голови виплив?

Have you lost your mind?

Я тут не буду спочивати, щоби ти мені не знати що давав!

I'm not going to rest here and have you give me who knows what in return!

— Не будеш?

"You won't?"

Га, то як хочеш.

Well, have it your way.

Я тут спочиваю!

I'm resting here!

— Ходи бодай до он тої скирти та там зариємося в сіно.

"At least come over to that haystack, and we'll burrow into the hay there."

Не дурій, чоловіче, не пхайся сам у нужду!

Don't be foolish, man! Don't bring trouble down on yourself!

— Я і кроком відси не рушуся! — сказав знов уперто Хома й пішов до хати.

"I won't budge a single step from here!" Khoma stubbornly repeated, and went into the house.

— Боже мій милосердний, тож то мій приятель, та мій щирий товариш!

"Merciful God, and this is my friend, my faithful companion!"

Доброхіть пхає мене й себе у різницю?

Is he willingly pushing both himself and me into the slaughterhouse?

І не уступить від свого, хоть гинь!

And he won't give up his way, even if it means we perish!

Упреться, як козел рогами!

He's as stubborn as a goat digging in its horns!

Мати Пречиста!

Holy Mother of God!

Рятуй мене від усього злого і від такого приятеля!

Save me from all evil, and from a friend like this!

— Але що ж тепер діяти? — гадаю собі дальше. — Прийдеться самому пропадати!

"But what am I to do now?" I went on thinking. "I'll have to perish on my own!"

Ех, — гадаю собі дальше, — пропадати мені самому де інде, а Хомі тут, волимо вже бодай оба разом гинути!

Ah, I thought to myself, if I'm to perish somewhere else on my own and Khoma is to perish here, then we'd better die together, at least!

І я пішов за Хомою до хати.

And I followed Khoma into the house.

— Що, нагадався, нарозумився? — питає він мене з насмішкою.

"Well, have you come to your senses? Seen reason at last?" he asked mockingly.

Боже, він ще насміхається над моєю нуждою, а з мене би й крови не дорізався!

Good Lord, he was mocking my distress, when I wouldn't have been able to squeeze a drop of blood out of myself!

Хата, що до неї ми зайшли, то була напіврозвалена стара кучка, житло старого діда жебрака.

The house we entered was an old, half-collapsed hut, the home of an elderly beggar.

Лиш літом він тут часом ночував, — зимою сидів у селі, a й літом звичайно цілими тижнями волочився по селах за жебраним хлібом.

He only sometimes spent the night here in summer; in winter he stayed in the village, and even in summer he usually wandered from village to village for weeks at a time, begging for bread.

І тепер ми не застали його.

We didn't find him there now, either.

Хата була засунена засувом, але Хома відсунув його кусником якогось патика .

The hut was bolted shut, but Khoma slid the bolt back with a piece of some stick.

В хаті не було нічого крім кількох торбів, палиці дідової, шапки позшиваної з тисячних латок та й деяких других лахів.

There was nothing in the hut except a few sacks, the old man's walking stick, a cap sewn together from a thousand patches, and a few other rags.

Але мені дивно було, чого то Хома так тішиться й бігає по хаті.

But I couldn't understand why Khoma was so cheerful and kept bustling about the hut.

— Гей, Семене, — каже він, — ти, бачу, двері засунув?

"Hey, Semen," he said, "I see you've bolted the door, haven't you?"

Не засувай їх!

Don't bolt it!

Ще й відхили трохи, тут душно!

And leave it a little ajar, too. It's stuffy in here!

Боже мій милий, той чоловік, видно, ввесь розум стратив, чи що?

Good heavens, had the man completely lost his mind or what?

— Відсунь двері й відхили, чуєш? — гукнув на мене.

"Unbolt the door and leave it ajar, do you hear?" he shouted at me.

Що ж було робити?

What could I do?

Мусів я слухати налибоватого .

I had to obey the stubborn fool.

— Розбирайся й лягай спати!

"Take off your clothes and go to sleep!"

Треба проспатися, бо в ночі і на волосок оком не змигнемо!

We need to get some sleep, because tonight we won't be able to close our eyes for even a moment!

Я стою, витріщивши на нього очі, сам не знаю, що діється зі мною.

I stood staring at him, wide-eyed, hardly knowing what was happening to me.

— Чуєш, чи ні, тумане вісімнадцятий!

"Do you hear me or not, you great eighteen-year-old blockhead!"

Розбирайся та лягай спати!

Get undressed and go to sleep!

Як буде час іти, то я тебе збуджу.

When it's time to leave, I'll wake you up.

Мені переверталося в серці й кипіло як у кітлі.

My heart twisted and churned inside me like a boiling cauldron.

Сльози виступали на очі.

Tears welled up in my eyes.

— Хомо! — кажу крізь плач, — що тобі сталося?

"Khoma!" I said through my tears. "What's come over you?"

Чи ти стратив Бога з серця?

Have you cast God out of your heart?

Чи ти забув, що маємо родичів?

Have you forgotten that we have families?

… чи ти забув, що шандарі леда хвиля надпадуть?

...have you forgotten that the gendarmes could be upon us at any moment?

Що ти робиш?

What are you doing?

Зглянься на Бога, не губи нас обох!

For God's sake, have mercy! Don't bring ruin upon us both!

Таже ми колись були товаришами, я любив тебе щиро, як свого рідного брата!

Why, we used to be companions! I loved you sincerely, like my own brother!

Що я тобі провинив?

What have I done to offend you?

За що ти хочеш мене віку збавити?

Why do you want to shorten my life?

І що ви гадаєте, Хома змягчився тою бесідою?

And do you think Khoma softened at those words?

Бодай так пси траву пасли!

May dogs graze on grass, for all the good it would do!

Відвернувся вам від мене, як нелюд, потер рукою по чолі чи по лиці, та й у сміх.

He turned away from me like some heartless brute, rubbed his hand over his forehead or face, and burst out laughing.

— Ха-ха-ха!

"Ha-ha-ha!"

Отто мені парубок! — реготався. — Занюхав біду, як той сліпий ковбасу в борщі, та й уже: гину, каже, нема мене!

"Now there's a fine young fellow!" he roared with laughter. "He's sniffed out trouble like a blind man sniffing for sausage in his soup, and that's that: 'I'm done for,' he says, 'I'm finished!'"

Отто, видите, щирий приятель!

There you have it, you see, a true friend!

І спустися ж на такого чоловіка!

And just imagine relying on a man like that!

Заждіть, яке він мені ще вистроїв!…

Just wait till you hear what else he had in store for me!…

— Семене, — каже Хома по хвилі вже якось лагідніше. — Семене, братчику, хіба ти гадаєш, що я би не віддав життя свого за тебе?

"Semen," Khoma said after a while, now in a gentler voice. "Semen, my brother, do you really think I wouldn't give my life for you?"

Хіба ти забув, що ми оба на одній дорозі?

Have you forgotten that we're both in the same boat?

Не гадай прецінь, що я з глузду зсунувся, або що, що хочу себе й тебе погубити!

Surely you don't think I've gone mad, or that I want to bring about both your ruin and my own!

Лиш роби, як тобі кажу, а увидиш, що я ще не такий дурний, як тобі видиться.

Just do as I tell you, and you'll see that I'm not as foolish as you think.

Трохи мене успокоїли ті слова, а зрештою що ж було робити?

Those words calmed me a little, but after all, what else could I do?

Роздягся я, постелив сіряк на землю і ліг.

I undressed, spread my coarse coat on the ground, and lay down.

Але де там мені заснути!

But how could I possibly fall asleep!

Дрожу цілим тілом, як риба в матні!

I was trembling all over like a fish caught in the bag of a net!

Кому би в такій тяжкій тривозі сон до голови брався?

Who could possibly fall asleep in such terrible anxiety?

Хома не лягав, шарив щось по хаті.

Khoma didn't lie down; he kept rummaging around the hut.

Що він задумав?

What was he plotting?

Господь його знає.

God only knew.

Я не догадаюся, аби й що!

I couldn't begin to guess, not for the life of me!

— Семене, — каже він, видячи, що я не можу заснути, — на, випий!

"Semen," he said, seeing that I couldn't fall asleep, "here, have a drink!"

І підніс мені порядну чарку горілки.

He held out a generous glass of vodka to me.

Горілку він мав при собі, чарку найшов десь у закутку.

He had brought the vodka with him and found the glass somewhere in a corner.

Я випив.

I drank it.

Напій був сильний, мене якось проняло теплом, утома відозвалась — за хвильку я заснув мов камінь.

The drink was strong, and a pleasant warmth spread through me. My exhaustion caught up with me, and before long I was fast asleep, dead to the world.

Не знаю, чи довго я спав, чи ні, аж ось Хома будить мене знов.

I don't know how long I had been asleep when Khoma suddenly woke me again.

— Семене, Семене, вставай, шандарі!

"Semen, Semen, get up! The gendarmes!"

Останнє слово, мов ясний грім над ухом, протверезило мене в одній хвилі.

That last word, like a thunderclap right beside my ear, sobered me up in an instant.

— Де, де, — питаю, зірвавшись на рівні ноги.

"Where? Where?" I asked, springing to my feet.

— Не питай, роби, що тобі скажу!

"Don't ask questions. Do as I tell you!"

— Що робити?

"What should I do?"

— Зажмури очі, і не отворюй їх, аби що було, аж доки тобі не скажу.

"Shut your eyes tight and don't open them, whatever happens, until I tell you to."

Пам'ятай!

Remember that!

— Добре, добре!

"All right, all right!"

— А тепер на тобі отсе в руку!

"Now take this in your hand!"

Я взяв.

I took it.

То був мотуз чи воловід якийсь, не знаю.

It was some kind of rope or cord, I don't know which.

— Держися добре!

"Hold on tight!"

— Держу.

"I am."

— Ходи тепер за мною!

"Now follow me!"

Ми пішли.

We set off.

Дорогою чую — крик якийсь, плач, завід, товар реве, пси гавкають, під ногами болото, — ми відай ідемо селом.

As we went, I heard shouting, weeping, wailing, cattle bellowing, and dogs barking. Mud squelched beneath our feet, so we must have been walking through the village.

— Хомо, бійся Бога, куди ти ведеш мене?

"Khoma, for God's sake, where are you taking me?"

— Ані слова, тумане!

"Not a word, you blockhead!"

Шандарі надходять! — шепнув він мені своїм твердим голосом.

"The gendarmes are coming!" he whispered in his firm voice.

Я завмер зі страху.

I froze with fear.

— Оттут нам буде! — гадаю собі. — Пропала коза, пропала й береза!

"This is the end of us!" I thought. "The goat is lost, and the birch is lost with it!"

Ідемо дальше, а підо мною коліна лиш диль, диль, диль!

We kept going, but my knees were knocking together like castanets!

Аж ось чую: — A skąd wy, dziady?  — питає різкий голос.

Just then I hear: “And where do you come from, you old beggars?” a sharp voice asks.

То певно шандар, гадаю собі. — Ну, Господи, помилуй грішну душу!

That must be a gendarme, I think to myself. “Well, Lord, have mercy on my sinful soul!”

Зараз і до нас заговорить!

He’ll be talking to us next!

Дивно мені лишень, чому насамперед говорить до якихось дідів.

I’m just puzzled why he’s speaking to some old men first.

Смішливий старечий дідівський голос відповідає ось-ось передо мною:

A chuckling, wheezy old man’s voice answers right in front of me:

— З білого світу, паночку ласкавий.

“From the wide world, kind sir.”

Ми Божі старці, браття близці.

“We are God’s old beggars, two brothers close as can be.”

В ріці купалися, в воду нурялися; я його занурив, а він у воді очі погубив.

“We bathed in the river, we plunged beneath the water; I dunked him under, and he lost his eyes in the water.”

Хотів найти та не міг, таки до дому побіг.

“He tried to find them but could not, so off home he ran.”

— Ха-ха-ха! — засміялось кільки голосів.

“Ha-ha-ha!” several voices burst out laughing.

Боже ласкавий, тут їх мусить бути немало.

Merciful God, there must be quite a crowd of them here.

І чому вони не хапають, не в'яжуть нас?

And why aren’t they grabbing us and tying us up?

Навіть не відзиваються ні словом до нас.

They haven’t even said a word to us.

— Gdzie mieszkacie, włóczęgi?  — питає знов різкий голос, але видно було, що крізь сміх.

“Where do you live, you vagabonds?” the sharp voice asks again, though I can tell he’s laughing.

— Край води, паночку, край води!

“By the water, sir, by the water!”

Наша хата з лободи, защіпка з ріп'яха, а стріха з лопуха!

“Our house is made of lamb’s-quarters, the latch of burdock, and the roof of burdock leaves!”

Знов сміх довкола, але шандарі ще не займають нас.

Laughter rises all around again, but the gendarmes still leave us alone.

Я дрожу цілий і держуся за мотузок, не сміючи вже направду зі страху проглипнути на світ.

I’m trembling all over and clutching the rope, now too frightened to dare open my eyes and look at the world.

Гадаю собі: хай буде, що має бути, побачу, як то скінчиться.

I tell myself: whatever’s going to happen, let it happen; I’ll see how it ends.

— Jakiś bestja, dowcipny!  — сказав насміявшись досита різкий голос до других. — Ale chodźmy juz!

“What a beast, what a wit!” the sharp voice says to the others after laughing his fill. “But let’s go now!”

Zdaje mi się, że w tej stercie za wsią uda nam się złowić jakiego ptaszka!

“I reckon we’ll manage to catch some little bird in that heap beyond the village!”

Я чув, як шандарі регочучись віддалились і з диву не знав, де стою.

I heard the gendarmes move away, roaring with laughter, and was so astonished I didn’t know where I stood.

— Ходи, сліпий братище! — кричав дідівський дряхлий голос все ще передо мною, — ходи там, де вітер свище!

“Come along, blind brother!” the frail old man’s voice cried, still right in front of me. “Come where the wind whistles!”

На вітер полягаємо, вітром повкриваємося, вітер під голову візьмемо і тепленько заснемо.

“We’ll lie down in the wind, cover ourselves with the wind, tuck the wind beneath our heads, and sleep nice and warm.”

— Złodziej ze swojemi przymówkami!  — почулось мені здалека.

“A thief with his cheeky remarks!” I heard someone call from far away.

Хома сіпнув мене за шнурок.

Khoma tugged at my cord.

Я пішов за ним, все ще не знаючи докладно, чи то сон, чи ява, що зо мною діється.

I followed him, still unable to make out whether I was dreaming or awake, or what on earth was happening to me.

Ми йшли ще досить довго.

We walked on for quite a while longer.

— Ну, отвори очі, сліпий коте! — сказав до мене весело Хома.

“Well, open your eyes, you blind old cat!” Khoma said to me cheerfully.

Я проглянув.

I opened my eyes.

Густа мряка вже розсілася круг нас по полю, далеко ще віднілося село, яке було пізнати по клубах диму, що тут і там зносилися понад низькі, солом'яні стріхи.

A thick mist had settled all around us over the fields. The village lay far off, but I could make it out from the plumes of smoke rising here and there above the low thatched roofs.

— Ну, що, з'їли нас шандарі? — питає мене Хома, сміючись.

“Well, did the gendarmes eat us up?” Khoma asked me, laughing.

Я не відповів і слова, не міг ще прийти до себе.

I didn’t utter a word; I still couldn’t come to my senses.

— Товаришу любий, а видиш, що я не пхнув тебе у пропасть! — сказав він потихо.

“My dear friend, you see I didn’t push you into the abyss after all!” he said softly.

Я тепер перший раз поглянув на нього.

Only then did I look at him for the first time.

Що це знов?

What was this now?

Якийсь дід з довгою бородою стояв при мені.

Some old man with a long beard was standing beside me.

— Во ім'я Отца і Сина, а тобі що Хомо?

“In the name of the Father and the Son, what has happened to you, Khoma?”

— Те, що й тобі! — відповів він.

“The same as what’s happened to you!” he replied.

— Те, що й мені?

“The same as what’s happened to me?”

А це як ти гадаєш?

What do you make of that?

— Подивися в воду на свою вроду! — відказав він дряхлим дідівським голосом.

“Look at your own handsome face in the water!” he answered in a feeble old man’s voice.

Недалеко була широка калюжа, я поглянув — угу на тебе, маро!

There was a wide puddle not far away. I looked in—and, well, I’ll be damned!

Коли би я не знав, що я сам, то я би не пізнався, аби що!

If I hadn’t known it was me, I wouldn’t have recognized myself for the life of me!

Дід та й дід з мене, хоть гинь, не пізнаєш Семена.

I was an old man through and through; no matter how you looked, you’d never recognize Semen.

Пообвішуваний торбами, з довгою палицею в руці, з сорокатою шапкою на голові.

I was hung about with bags, with a long staff in my hand and a motley cap on my head.

Хома й собі ж так!

Khoma looked just the same!

Через те він казав мені так напруго йти спати в дідівській хаті!

So that was why he’d insisted so strongly that I go and sleep in the old men’s hut!

Угу!

Aha!

Так ми, бачите, уйшли на цей раз біди, але, чи гадаєте, що на тім скінчилося?

So, you see, we escaped trouble this time—but do you think that was the end of it?

Шандарі шукали, парцювали дальше, ми йшли та кидались у різні боки, як ті ворони на вітрі, колесили та колесили поза Дністром.

The gendarmes kept searching and combing the countryside, while we walked on, darting this way and that like crows in the wind, wandering and wandering beyond the Dniester.

Аж ось чуємо: вже унялася трохи біда, вже нема шандарів в околиці.

At last we heard that the danger had eased a little and there were no more gendarmes in the neighbourhood.

Ну, слава Тобі Господи! — гадаємо — таки ми на цей раз спаслися!

“Well, praise be to You, Lord!” we thought. “This time we’ve finally escaped!”

Тепер треба міркувати, щоби деяким чином до дому вернути.

Now we had to figure out some way of getting back home.

Радь, Хомо!

Give us your advice, Khoma!

Провадь, Хомо!

Lead the way, Khoma!

Хома взявся провадити.

Khoma took charge of leading the way.

Ми вертали поволі манівцями, осторожно, щоби де несподівано не попались у руки шандарам.

We made our way back slowly, taking roundabout paths and proceeding cautiously so that we wouldn’t suddenly fall into the gendarmes’ hands.

Бог поміг, ми зблизилися вже до свого села, ось лиш пів мильки, не дальше.

With God’s help, we had almost reached our village; it was only half a mile away, no more.

Хто би був гадав, що тут найдемо те, чого ми майже через півроку не могли найти по чужих селах?

Who would have thought we’d find here what we hadn’t been able to find in other people’s villages for nearly half a year?

А таки найшли свою біду на мості, як кажуть.

And yet, as they say, we found trouble waiting for us right on the bridge.

Та й то через мого приятеля, через Хому.

And all because of my friend Khoma.

Сиділи ми два дні в очереті.

We spent two days hiding in the reeds.

Було чутко, що ще в нашім селі шандарі.

Word had it that the gendarmes were still in our village.

Другого дня вечером каже Хома:

On the evening of the second day, Khoma said:

— Знаєш що, Семене.

“You know what, Semen?”

Мене нога болить, може б ти вийшов де в село, розвідався, що чувати, та приніс що їсти?

“My leg hurts. Could you go into the village somewhere, find out what’s going on, and bring back something to eat?”

Я пішов.

I went.

Ледве я вийшов з очерету, дивлюся: шандарі ходять по полю.

I had barely come out of the reeds when I looked up and saw the gendarmes walking across the field.

Я, побачивши їх, аж одебелів з переполоху.

When I saw them, I was so terrified I froze on the spot.

Господи, ану ж но вони побачуть мене!

“Lord, what if they see me!”

Ех, задер я поли, змикай в очерет.

With that, I hitched up my coat and dashed back into the reeds.

Але вже було за пізно, доглянули мене собачі діти, пустилися за мною наздогін.

But it was already too late. Those devilish brutes had spotted me and set off in pursuit.

Ще лиш то собі пригадую, що їх було чотири.

The only thing I still remember is that there were four of them.

Як і куди я біг, не тямлю.

I have no idea how or where I ran.

То лиш тямлю, що обмочений, обшарпаний, окривавлений я впав коло Хоми.

All I remember is collapsing beside Khoma, soaked, battered, and bleeding.

Хома від разу зрозумів, про що йде.

Khoma understood at once what was happening.

— Вставай, — крикнув він мені, — скачи під міст!

“Get up!” he shouted at me. “Run under the bridge!”

Недалеко був міст через ріку.

There was a bridge over the river not far away.

Під ним була знайома нам криївка.

Beneath it was a hiding place we knew well.

Я добув останніх сил і встав.

I summoned my last bit of strength and got to my feet.

— А ти ж куди подієшся? — питаю Хому.

“But what will become of you?” I asked Khoma.

— Бігай , я вже собі пораджу.

“Run! I’ll manage somehow.”

Я побіг, лишаючи його в очереті.

I ran off, leaving him among the reeds.

Не знаю і до нині, що за хитрість придумав був Хома, щоби і цей раз уйти погоні.

To this day, I don’t know what trick Khoma came up with to escape the pursuers once again.

За хвилю, дрижачи на цілім тілі, сидів я уже під мостом, схований безпечно.

A moment later, trembling all over, I was sitting safely hidden beneath the bridge.

Сиджу я, сиджу, поволі й страх пройшов, надзираю, надслухую, що станеться з Хомою.

I sat and sat, until little by little my fear began to subside. I kept peering out and listening, wondering what would happen to Khoma.

Нічого не чую, лиш ріка шумить боком попід міст.

I couldn’t hear anything; only the river rushed past beneath the bridge.

Довго я сидів скулений, не рухаючись під мостом між двома долинами.

For a long time I sat hunched up without moving beneath the bridge, between its two supports.

Аж ось чую якийсь гомін.

Then suddenly I heard a commotion.

Зазираю здалека, — Господи милосердний!

I peered out from a distance—merciful Lord!

Це ж мого приятеля, мого Хому ведуть шандарі.

The gendarmes were leading away my friend, my own Khoma!

На руках і на ногах побряскують ланцюжки, шандарі окружили його й поблискують карабінами.

Little chains rattled on his hands and feet. The gendarmes surrounded him, their carbines gleaming.

Мені в очах потемніло, серце мов льодом обдало.

My vision went dark, and my heart felt as though it had been doused in ice.

Гляджу ліпше, Хома по саму шию мокрий, обталапаний, ще до того повно на нім шувару, гнилого листя й зеленої водяної трави.

I looked more closely. Khoma was soaking wet up to his neck, covered in muck, with reeds, rotten leaves, and green waterweed clinging all over him.

Певно, неборак хотів сховатися в баюру, та дарма, найшли його зловили!

The poor fellow must have tried to hide in a muddy pool, but it was no use—they found him and caught him!

Слава Тобі Господи, хоч я цілий, — подумав я собі, скулився втроє й сиджу тихо, ледве дух у собі переводжу.

“Thank You, Lord, at least I’m safe and sound,” I thought to myself. I curled up into a ball and sat quietly, scarcely daring to breathe.

Ну, хто би гадав, що Хома бодай тепер не схоче мені зашкодити!

Well, who would have thought Khoma would still want to do me harm, even now!

Гай, гай, Боже єдиний!

Oh, dear, dear God!

Приятель, приятель!

A friend, indeed—a friend!

Слухайте лишень, на яку хитрість узявся мій приятель неприторонний, щоби й мене погубити і видати в руки шандарам.

Just listen to the trick my shameless friend came up with to ruin me too and deliver me into the hands of the gendarmes.

Слухаю я, чути здалека кроки.

I listen, and hear footsteps in the distance.

Ідуть шандарі на той міст, де я сиджу.

The gendarmes are coming towards the bridge where I’m hiding.

Гов, чую ще щось.

Wait, I hear something else.

Хтось чи співає, чи що!

Someone seems to be singing, or something!

Прислухуюсь ближче, то голос Хоми.

I listen more closely. It’s Khoma’s voice.

Йде він та й ніби приспівує протяжно:

He’s walking along, almost singing in a drawn-out tune:

Ой Семене, мій друже Семене!

Oh, Semen, my friend, dear Semen!

Та скажи ти батькові від мене,

Please tell my father for me,

Що не буде вже Хома

That Khoma will no longer be

У неділеньку дома!

At home on Sunday!

— Добре, добре, — крикнув я з-під мосту, порушений жалібним Хоминим співом.

“All right, all right!” I shouted from beneath the bridge, moved by Khoma’s mournful song.

Господи, як я в тій хвилі налякався власного голосу!

Lord, how frightened I was by the sound of my own voice at that moment!

Жити і вмирати буду, а тота хвиля не вийде мені з пам'яти.

For as long as I live, until the day I die, I’ll never forget that moment.

Мені зашуміло в ухах, замерещило перед очима, кров бухнула до голови, — сам не знаю, що зо мною сталося.

My ears began to ring, everything blurred before my eyes, and blood rushed to my head. I don’t know what came over me.

Я отямився на мості.

When I came to my senses, I was on the bridge.

Два шандарі держали мене за руки, один замикав на залізну колодку ланцюжок, котрим вони були зв'язані.

Two gendarmes were holding me by the arms, while one fastened a chain they were linked by with an iron padlock.

Я рушив ногою, на ній забреньчав такий самий ланцюжок.

I moved my leg, and an identical chain rattled around it.

І ви говорите мені о приязні!

And you dare talk to me about friendship!

Чи ж то по приятельськи поступив собі Хома зі мною?

Was that any way for a friend to treat me?

Я поглянув на нього.

I looked at him.

Стояв понурий, мокрий, дрожачий.

He stood there with his head bowed, soaked and trembling.

Раз глипнув на мене — в його очах крутилися сльози… Що мені з тих сліз?

He glanced at me once, and tears swam in his eyes… What good were those tears to me?

Вони ні мені, ні йому не поможуть!

They would help neither him nor me!

На другий день нам уже обстригли кучері.

The next day, they had already shorn off our curls.

Ми були вояками.

We had become soldiers.

Ох, приязнь, приязнь!

Oh, friendship, friendship!

Товариство!

Comradeship!

Далось ти мені гірко в знаки, не забуду я тебе до смерти!

You have left a bitter mark on me; I shall never forget you until my dying day!

Бо через тебе пропали мої літа молоді.

For because of you, my youthful years were lost.

Лолин, у червні 1876 р.——————

Lолyn, June 1876——————