Six Stories: Вугляр

Вугляр

The Charcoal Burner

Весною 1875 ішов я піхотою з Долини в гори в Велдіж.

In the spring of 1875, I was walking on foot from Dolyna into the mountains, toward Veldizh.

Ішов сам, бесідувати не було з ким, — а для якої-такої розривки мугикав собі під носом арії народніх пісень.

I was walking alone, with no one to talk to, and for a little diversion I hummed the tunes of folk songs under my breath.

Не знаю вже, чи злий, чи добрий демон справив мене на новий гостинець .

I no longer know whether it was an evil or a good demon that led me onto the new road.

Він, правда, коротший від старого, — іде просто аж ід велдізькому мостові, — та зате відзначається другою, для нього не зовсім підхлібною прикметою, — тим, що новий.

It is true that it is shorter than the old one—it runs straight to the bridge at Veldizh—but it has another distinguishing feature, one not entirely to its credit: it is new.

Не знаю, чи вам коли лучалося їздити новим гостинцем, що ще мурують, а до того мурують на жовтій, дощами і водами весняними розмоченій глині.

I do not know whether you have ever had occasion to travel along a new road that is still being built, especially one being built on yellow clay softened by rain and the waters of spring.

Чи їдучи, чи йдучи мусіли ви проклинати його.

Whether travelling by cart or on foot, you must have cursed it.

Вже то мусить бути віз не абиякий добрий, щоби не розтренькався, грюкаючи раз за разом о величезне каміння, — вже то мусять бути коні не-аби-які вправні і не абияк гостро ковані, щоби не порозбивали собі копита об гостре креміння, — вже то мусить бути чоловік не-аби-як сильний, щоби його після такої колиски не сперли кольки під грудьми.

The cart must be exceptionally sturdy not to rattle itself to pieces as it bangs again and again against enormous stones; the horses must be exceptionally nimble and shod with exceptionally sharp shoes not to smash their hooves against the sharp flint; and a man must be exceptionally strong not to suffer stabbing pains beneath his chest after such a ride in a cradle that rocks so violently.

А піший-піхотинець!

But what of the man travelling on foot!

О, і йому грозять не менші не приємності.

Oh, he too faces hardships no less severe.

Щонайменше може надіятися, що з чобіт, хоч і яких добрих, принесе шкамаття, а коли менше вправний, то напевно може числити на виткнення ноги.

At the very least, he can expect to come away with his boots, however good they may be, reduced to shreds; and if he is less nimble, he can certainly count on twisting an ankle.

Як новому гостинцеві, не доставало ще згаданому бокових стежок, цього великого добродійства для пішоходів.

As was only to be expected of a new road, this one still lacked side paths, that great blessing for pedestrians.

А хоч може й були тамтого літа, то тепер так розгливілися і пропали в глинистій калюжі, що годі було знайти їх поліку  — не то йти ними.

And even if there had been any the previous summer, they had now become so overgrown and disappeared into the muddy pools that it was impossible to find them, let alone walk along them.

Ще бодай те було добре, що тут я часто здибав людей, що працювали на гостинці, — робітників.

At least there was one good thing: here I often came across people working on the road—labourers.

Гірка доля тих людей.

A bitter fate was theirs.

За нужденну плату 60—80 кр. денно сиди там цілий день на вітрі, слоті й вохкості, двигай тяжкий залізний молот та товчи каміння.

For the miserable wage of 60–80 kreuzers a day, they sat there all day in the wind, sleet, and damp, hefting a heavy iron hammer and breaking stones.

А їх там багато сиділо.

And there were many of them sitting there.

Їх робота не дозволяла їм заходити в бесіду між собою, — всі сиділи мовчки, навіть пісні, тої кожночасної товаришки нашого українця при роботі, не було чути.

Their work left them no opportunity to talk to one another; they all sat in silence. Even songs, the constant companion of our Ukrainian people at work, could not be heard.

І ті люди, нужденні з лиць і одежі, і понурі, видалися мені заклятими злим демоном, запряженими чарами до тої машинальної праці.

Those people, wretched in face and clothing and sunk in gloom, seemed to me to have been bewitched by an evil demon and harnessed by his spells to that mechanical labour.

І дійсно так.

And so it was, indeed.

Злий демон їх — нужда, — а чари, той мізерний, кривавий заробок.

Their evil demon was poverty, and the spell was that paltry, blood-earned wage.

Трохи оподалік за ними, за невеличким горбком побачив я вугляра.

A little farther on, beyond a small rise behind them, I saw a charcoal burner.

Його великий чорний віз, запряжений парою невеличких, гірських коней, стояв серед глибокої, глинистої вибоїни і не міг дальше рушитися.

His large black cart, harnessed to a pair of small mountain horses, stood in the middle of a deep, muddy rut and could not move any farther.

Хоч як мучилися коненята, хоч як гейкав на них вугляр, хоч як і він сам підважував своїми крепкими плечима віз, — ніщо не помагало.

No matter how hard the little horses struggled, how loudly the charcoal burner shouted at them, or how he himself strained his strong shoulders against the cart to lift it, nothing helped.

Я підійшов до нього.

I walked over to him.

— Слава Ісусу Христу!

“Glory to Jesus Christ!”

— На віки Богу слава! — відказав він, — виліз із-під воза, заталапаний, задиханий, став, випростувався, зняв капелюх із голови й долонею обтер собі краплистий піт із чола.

“Glory to God for ever!” he replied. He crawled out from under the cart, splattered with mud and out of breath, stood up, straightened himself, took off his hat, and wiped the beads of sweat from his forehead with his palm.

— Ов, а то що вам таке трапилося? — питаю.

“Oh! What has happened to you?” I asked.

— Та видите, — відказав вугляр відсапуючи, — запхала мене лиха година на цей гостинець!

“Well, you see,” the charcoal burner replied, catching his breath, “an unlucky turn has landed me on this road!”

Мара би йому в печінки вмурувалася, нехристові поганому!

“May a demon lodge in his liver, the wretched infidel!”

(Я забув додати, що гостинець той мурував своїм приватним накладом жид, барон Попер).

(I forgot to add that the road was being built at his own expense by a Jew, Baron Popper.)

Вже бим не мовив, щоби з тягаром яким, — а то видите, в порожні та й годі з проклятої баюри вігарбатися.

“I wouldn't complain if I had a load to carry, but look at this: even empty, I can't get out of this cursed mire.”

І конища помучив, і сам утепенився , як бачите, та й годі.

“I've worn out the poor horses and got myself all muddied, as you can see, and there's still no getting out.”

Нужда моя, мара м'я якась сюди несла в тоту безодню?

“What misery of mine, what demon, drove me into this abyss?”

— Та що, — кажу я, — будете самі мучитися?

“Well now,” I said, “are you going to struggle all by yourself?”

Віз страмний , ще надсадитеся або що.

“The cart is awkward; you might strain yourself or worse.”

От погодіть, я покличу людей, запремося разом, легше піде.

“Just wait a moment. I'll call the men, and we'll all push together. It'll be easier that way.”

І не чекаючи відповіді, побіг я скоками по камінню і закликав робітників.

Without waiting for an answer, I bounded over the stones and called to the labourers.

Досить то довго бавило, заки п'ять хлопа здужали витягти великий вуглярський віз із глибокої западні.

It took quite a while before five men managed to haul the charcoal burner's large cart out of the deep hollow.

Вкінці віз стояв на твердім, люди пішли назад до своєї роботи, а вугляр узяв у руки свій батіг і гейкнув на помучені коні.

At last the cart stood on firm ground. The men returned to their work, while the charcoal burner took up his whip and shouted to his exhausted horses.

Віз рушив, обік нього вугляр.

The cart moved forward, with the charcoal burner walking beside it.

Я постановив, бодай для товариства, держатися разом із ним.

I decided to keep him company, at least for the sake of having someone to walk with.

Поволі, утяжливо йшла їзда, — не хибло часу до розмови.

We travelled slowly and laboriously, so there was plenty of time for conversation.

Я розпочав звичайними питаннями: — А відки ви?

I began with the usual questions: “Where are you from?”

А як заробкуєте?

“And how do you earn your living?”

Чи багато вам несе ваша робота?

“Does your work bring you much?”

Яке ґаздівство у вас, як, що? — От, як то звичайно.

“What sort of household do you have? How are things with you?” Such were the usual questions.

— Я з Суходола, — каже — але тут у Ілемськім лісі ми напалили вугля, та й я вже туди їду.

“I'm from Sukhodil,” he said, “but we've burned charcoal here in the Ilemnia Forest, and now I'm on my way there.”

— То вас більше є до того?

“So there are several of you in this business?”

— А, штири фірі .

“Oh, four cartloads.”

Ще як був мій небіжчик Іван, тосме їздили в п'ять.

When my late Ivan was still alive, we used to travel with five cartloads.

Вугляр, з котрим я бесідував, був чоловік уже підходулого віку, з півшоста десятка літ, коли й не більше.

The charcoal burner I was talking to was already a man of advanced years, somewhere in his mid-fifties, if not older.

Ростом високий, як часто бувають наші гіряни.

He was tall, as our mountain folk often are.

Волосся довге, вже шпаковате, спадало з-під чорної, повстяної кресані на його плечі.

His long hair, already streaked with grey, fell from beneath his black felt hat onto his shoulders.

На нім був короткий кожушок без рукавів, так звана бунда, і міцні, шкіряні ходаки з чорними, вовняними волоками.

He wore a short sleeveless sheepskin vest, known as a bunda, and sturdy leather shoes with black woollen laces.

— А давно вже, як ваш Іван умер? — запитав я по хвилі, під час якої старий мовчав і, звісивши голову, ступав понуро дальше.

“How long ago did your Ivan die?” I asked after a pause, during which the old man had walked on in silence, his head bowed and his steps heavy with gloom.

— От, десь так у Петрівку рік буде!

“Well, it'll be about a year come St Peter's Day!”

Най му там легко душеньці буде!

“May his dear soul rest lightly there!”

Добрий був хлопець, душа не дитина!

“He was a good lad, wise beyond his years!”

Та й таку му Бог смер теньку судив, що страх подумати!

And yet God had ordained such a terrible death for him that it's dreadful even to think about!

Гей, гей, як би то мені відки інде прокормитися, не поглянув би я навіть ніколи на тото вуглярство.

“Ah, if only I could earn my living some other way, I would never so much as look at charcoal burning.”

Воно збавило мені мого сина, мого Іванчика, щом го єдного мав, як єдну душу в Бога!

“It took my son from me, my dear little Ivan, the only one I had, my one and only child!”

Старий зідхнув важко.

The old man sighed heavily.

Я дав йому виговоритися.

I let him speak his heart.

Знаю з власного досвіду, як то прикро, коли наші сумні, жалібні спомини перериває хтось цікавими питаннями.

I know from personal experience how painful it is when someone interrupts our sad, sorrowful memories with curious questions.

Я старався заспокоїти вугляра, звертаючи його увагу на посторонні предмети, а по хвилі запитав:

I tried to comfort the charcoal burner by directing his attention to other things, and after a while I asked:

— А що ж то сталося з вашим Іваном?

“But what happened to your Ivan?”

— Ой, не приводи Боже такого мому ворогові! — відказав. — От, коли ласка ваша, послухайте!

“Oh, God forbid that such a thing should happen even to my enemy!” he replied. “Now, if you please, listen to my story!”

Пізнаєте, який то наш заробок гіркий та кривавий, та й яке горе мене в нім постигло!

“You'll learn how bitter and bloodstained our livelihood is, and what a terrible sorrow befell me because of it!”

Мушу вам сказати, що ціла наша родина в Суходолі — самі вуглярі.

“I must tell you that our whole family in Sukhodil consists of charcoal burners.”

Ми бувало в п'ять фір їздимо.

“We used to travel with five cartloads.”

Я на одній, мій син на другій, на третій мій молодший брат Митро, а на четвертій і п'ятій знов його два сини, Якимко і Штефан.

“I drove one, my son another, my younger brother Mytro the third, and his two sons, Yakymko and Shtefan, drove the fourth and fifth.”

Дома лишалися лиш жінки.

“Only the women stayed at home.”

В мене, крім Івана, була ще й дочка, Маруня, а в брата не було більше дітей.

“Besides Ivan, I also had a daughter, Marunia, while my brother had no other children.”

— А відки ж ви брали дров на стільки вугля? — перебив я.

“But where did you get enough wood to make so much charcoal?” I interrupted.

— Купували.

“We bought it.”

От, де в лісі яке охаб'я , повалене дерево, дещо… в наших лісах того страх багато.

“Well, wherever there was a fallen tree or some other windfall in the forest, a bit here and there… there's an awful lot of that in our forests.”

Закупуємо тото дуже тано , ще пан рад, що позбудеться завади, бо то би й так дармо лежало та гнило.

“We buy it very cheaply, and the landowner is glad to get rid of the nuisance, since it would otherwise just lie there and rot.”

А ми припа демо, поріжемо на дрібні колодки, позносимо на поляну та й кладемо в купу.

“We come along, cut it into small logs, carry them to a clearing, and pile them up.”

Ну, але най вам далі повідаю.

“Well, let me tell you what happened next.”

Було то якось по Зелених святах.

“It was sometime after Whitsun.”

Ми вже до того часу понавишукували по лісах цілі купи вівертів.

“By then, we had found whole piles of windthrows throughout the forests.”

Весна була мокра, вітри подули, — таке вам понаобальовало , що Мати Божа!

“It had been a wet spring, and then the winds blew—good heavens, what a mess they made!”

Аж жаль чоловікові дивитися!

“It was heartbreaking just to look at it!”

Якось вечером у неділю приходить до мене брат Митро.

“One Sunday evening, my brother Mytro came to see me.”

— А що, — каже, — Максиме?

“Well, Maksym,” he said, “what do you think?”

Може би нам час уже вибиратися з дому?

“Perhaps it's time we set out from home?”

І так єсьмо засиділися… а все те про твого Івана та про тото сватання.

“We've been sitting around here too long already… and it's all because of your Ivan and that betrothal business.”

А мій Іванко саме тої весни посватав був Оленюкову Фенну, гарну дівчину, хоть і не багатих родичів.

“That very spring, my dear Ivan had become engaged to Fennа Olenyuk, a beautiful girl, though her parents weren't wealthy.”

Боже мій милий, як вони любилися!

“My dear God, how they loved each other!”

Дивлячися на них, я й собі ж радів, у мене в серці й собі ж розцвітали молоді літа, молоде кохання.

“Watching them, I rejoiced too; in my own heart, my youthful years and young love seemed to blossom again.”

— Ба, що, — кажу, — правда твоя, Митрику.

“Well, yes,” I said, “you're right, Mytryko.”

Робота сама кличе на нас.

“The work itself is calling us.”

От, сіна вже конятам не стає, щосме тогід купили, укосити нема де, бо в нас поля й толоки нема.

“We're already running short of hay for the horses, and there's nowhere to mow any more, because we have neither fields nor pastureland.”

Уже й нам зачинає хлібець відходити, курта рада, братчику, збираймося!

“Our bread is beginning to run out, too. There's no other choice, brother—let's get ready to go!”

— Та я уже готов.

“I'm already ready.”

А ви ж?

“And you?”

Будете на завтра з ладом ?

“Will you be all set by tomorrow?”

— О, а що в нас ладити?

“Oh, what have we got to prepare?”

Вози помазати, пили нагострити, та й ще там відай треба буде драбини новим луб'ям пообтягати.

“Grease the carts, sharpen the saws, and perhaps tighten the sides of the wagons with some new strips of bark.”

Ну двоє нас, то що ж то длі нас такий лад значить?

“Well, there are only two of us, so what preparations do we need to make?”

Я покликав Івана, скоро вечір, свята неділенька відійшла, ми взялися до роботи.

I called Ivan, and as soon as evening came and the holy Sunday had passed, we got down to work.

На другий день зрана мали ми виїздити.

We were due to set out early the next morning.

Ще вночі прибігла Фенна в хату.

In the middle of the night, Fenna came running into the house.

— А що, Іване, чулам , що вже їдете в ліси?

“Is it true, Ivan? I heard you're leaving for the forests already.”

— Ая.

“Yes.”

Вона стала якось ні в дві, ні три, зачала м'яти в руці запаску, а далі дивлюся, а їй сльози з очей кап, кап, кап.

She stood there looking awkward and uncertain, began twisting her apron in her hands, and then I saw tears falling from her eyes, drop, drop, drop.

— А тобі що, Феннице? — питаю.

“What's the matter, dear Fenna?” I asked.

— Та нічо! — відказала й зарум'янілася.

“Oh, nothing!” she replied, blushing.

— Ов, дай спокій, не плач сирото!

“Come now, don't fret, don't cry, poor girl!”

Таже ми ще чень за море не їдемо.

“It's not as if we're going overseas!”

О Покрові вернемо, не бійся, грошей навеземо, весілля буде.

“We'll be back by the Feast of the Intercession. Don't be afraid; we'll bring home money, and there'll be a wedding.”

Вона ще дужче зарум'янілася.

She blushed even more deeply.

Іван до неї, втішає, розговорює, далі й поцілував, ну знаєте, як то молоді люди вже там знають до себе.

Ivan went over to her, comforting her and talking to her, and then he even kissed her. Well, you know how young people are with each other.

Вона скоро і всміхнулася, — а я кажу знов:

Soon she was smiling too, and I said again:

— Не плач, Феннице!

“Don't cry, Fenna!”

О, як би ти кожного разу зачала плакати, скільки Іван буде від'їздити, то де би й тих сліз у тебе набралося?

“Oh, if you started crying every time Ivan went away, where would you find enough tears for them all?”

— Та ні, — відказала вона, всміхаючися крізь сльози, — мені якось так нині… лиш нині… сама не знаю чого.

“No,” she replied, smiling through her tears, “it's just that something feels different today… just today… I don't even know why.”

— Ну, ну, ніщо не шкодить, — глаю я, — а тепер іди, небого, додому, нас ще робота чекає.

“There, there, it will do no harm,” I soothed her. “Now go home, my girl; we've still got work waiting for us.”

Вона сказала нам „добраніч“ і пішла. Заладили ми, що було треба, та й полягали й собі ж трохи припочити. Встаю я рано, та якийсь такий, чи слабий, чи не добрий, ну, як сам не свій.

She said good night to us and left. We finished the preparations, then lay down to get a little rest ourselves. I got up early, but I felt strange, somehow weak or unwell, as though I were not myself.

— Ов, — кажу до жінки, — знаєш, стара, якесь мені погане на сон набилилося !

“Oh,” I said to my wife, “you know, old woman, I've had some dreadful dream weighing on my mind!”

— А що таке? — питає вона.

“What's the matter?” she asked.

— От, так ми до раня на гадці вертілося!..

“Well, it kept turning over and over in my mind until morning!”

Коли ж бо чи замануло м'я , чи що, на вікнам ся подивив .

Then, for some reason or other, I felt compelled to look out of the window.

— Ну, — каже стара, — най усе зле щезає.

“Well,” my wife said, “may all evil disappear.”

Повставали ми, помилися, Богу подякували, жінка в печі затопила, варить сніданок, аж тут і Митро на обору.

We got up, washed, and gave thanks to God. My wife lit the fire in the stove and began cooking breakfast, when Mytro arrived in the farmyard.

— А що, Максиме, готов ти?

“Well, Maksym, are you ready?”

— Зараз, кажу!

“Just about,” I replied.

Ануж-ко, вступи до хати, хлопців своїх поклич, поснідаємо разом, що Бог дав.

“Come on in, then, and call your boys. We'll have breakfast together and share what God has provided.”

— Та ми вже по сніданку, — відказує Митро.

“But we've already had breakfast,” Mytro replied.

— Нічого не шкодить! — відказав я. — Таже ми всі свої, нема що церемонитися.

“That doesn't matter!” I replied. “We're all family, after all; there's no need to stand on ceremony.”

Гей Маруню, побіжи но, поклич стрикових хлопців сюди!

“Hey, Marunia, run along and call your uncle's boys over here!”

Хлопці поприходили, ми засіли до сніданку.

The boys came over, and we all sat down to breakfast.

Сонце вже високо стояло на небі, як ми виїхали.

The sun was already high in the sky when we set out.

Погода була прекрасна.

The weather was beautiful.

Іван, після прощання з Фенною, йшов якийсь засумований, Митро гуторив зо мною про те, де б насамперед рубати дрова, а Якимко і Штефан, ідучи побіч своїх возів, узялися розжалоблювати Івана співанками.

After saying goodbye to Fenna, Ivan walked along looking rather downcast. Mytro chatted with me about where we should start cutting wood, while Yakymko and Shtefan, walking beside their carts, set about trying to cheer Ivan up with songs.

Якимко витяг навіть ізза ременя сопілку, заграв, та такої сумної та сердешної, що Іван бойє аж голову звісив, ідучи позад нього.

Yakymko even pulled a little flute from behind his belt and began to play such a mournful, heartfelt tune that Ivan bowed his head as he walked behind him.

А Штефан за той час усе приспівував:

Meanwhile, Shtefan kept singing along:

Ой, віз трави, ой, віз трави, а два вози сіна!

Oh, one cartload of grass, oh, one cartload of grass, and two cartloads of hay!

Ой то ж то ми дівчинонька в серденьку засіла!

Oh, how that little girl has settled deep in my heart!

Ой, дівчино-дівчинонько, такас ми миленька.

Oh, girl, my darling girl, how dear you are to me!

Як у літі на нивоньці вода студененька.

Like the lovely cool water in the fields in summer.

Як у літі при роботі води ся напити,

Just as in summer, while working, one longs to drink some water,

Так з тобою постояти та й поговорити.

So I long to stand beside you and have a little talk.

От так собі, — знаєте — молоді люди!

That's how it is with young people, you know!

Що їм до чого!

Nothing else matters to them!

Аби що, їм усе співанка на голову набриде, така вдача в них.

Whatever happens, they always have a song ready to sing; that's just their nature.

У нас старих не то.

We old folk are different.

Де нам?

How could we be like that?

Ви, певно, й самі здорові знаєте, що в кожнім стані, аби робота яка прикра, то також є й свої приємності.

You surely know well enough yourself that whatever one's lot in life, even the hardest work has its pleasures.

Ну, де ж без того?

Well, how could it be otherwise?

Чоловік, звичайно, не німина .

A man, of course, isn't a mute.

Таке, видите, і в нас, вуглярів.

You see, it's much the same for us charcoal burners.

Виглядимо поляну, де би класти субітку, вози полишаєм у селі, а самі в ліс.

We find a clearing where we can set up a charcoal pile, leave our carts in the village, and head into the forest ourselves.

Ну, беремося по два до віверту .

Well, we pair off and tackle each fallen tree together.

Позакурюємо люльки, та пили в руки.

We light our pipes and take up our saws.

Ліс докола тебе шумить, сонічко на небі десь-не-десь пронизується крізь галуззя, пташенята цвірінькочуть, що аж серце радується, а ти собі спокійно люльку пак та пак, та й потягаєш пилою.

The forest rustles all around you, here and there the sunshine filters through the branches, and the little birds chirp so merrily that your heart rejoices. You puff away contentedly at your pipe, puff, puff, while drawing your saw back and forth.

Ну, поріжемо вже ціле дерево, стягаємо колоддя на полянку.

Once we've cut up the whole tree, we drag the logs into the clearing.

Боже, скільки чоловік намордується!

Good Lord, how much a man has to toil!

Не раз аж очі з голови вилазять… І, бачиться, невеличка колода, а як прийде стрімко горі горою, то аж дух у тобі запре.

Sometimes your eyes nearly pop out of your head… A log may look small enough, but when you have to haul it steeply uphill, it leaves you quite breathless.

За те ж, коли вже наносимо купу теньгу , беремося укладати.

But once we've hauled enough wood together to make a good pile, we begin stacking it.

У споду трошки відломків на вогнище, а відтак колоддя, колоддя… геть до гори.

At the bottom, we put a few scraps of wood for the fire, then logs upon logs, right up to the top.

На верху накладемо четиння , щоби вітер не провівав та щоби поломінь не вибух, а ще потім прикриваємо землею або чим іншим мокрим, щоби адіть ліпше утлілося вугля в споду.

On top, we lay a covering of fir branches so the wind cannot blow through and the flames cannot flare up. Then we cover the whole pile with earth or something else wet, so that the wood underneath smoulders properly and turns into charcoal.

Ну, готова одна купа, підкладемо вогонь; один лишається пильнувати ладу, а решта дальше.

Once one pile is ready, we set it alight. One man stays behind to tend it, while the rest move on to the next job.

І поки перша утліє, ми підпалимо три-чотири.

While the first pile smoulders, we set three or four more alight.

Тото вам варта видіти тоді, як то делікатно виглядає, як тут по лісі вінцем докола верха дим клубами зводиться!

You ought to see it then! It's a wonderful sight when clouds of smoke rise in a ring around the tops of the piles throughout the forest!

А в ночі, то не раз гадаємо, що то такий великий червоний перстінь оперезав гору.

At night, we sometimes imagine that a great red ring has encircled the mountain.

Ну, а вже як міркуємо, що вгоріло добре, то зачинаємо гасити.

Then, when we reckon that the wood has charred sufficiently, we begin to extinguish the piles.

Не раз із одної купи десять, дванадцять фір вугля.

Sometimes a single pile yields ten or twelve cartloads of charcoal.

Міркуйте, що то за купи!

Just imagine how enormous those piles must be!

Е, що вам хата!

Why, a house is nothing by comparison!

Ніщо!

Absolutely nothing!

Таке було й тоді.

That's how it was then, too.

Наклали ми штири купі, попідпалювали, та й пильнуємо.

We had built four piles, set them smouldering, and were keeping watch over them.

Моя купа була найпізніше запалена, коло другої був Митро, коло третьої — Іван, а коло четвертої — Митрів Штефан.

My pile had been lit last. Mytro was tending the second, Ivan the third, and Mytro's son Shtefan the fourth.

Якимко був у селі при конях.

Yakymko was in the village looking after the horses.

Було то якось з полудня.

It was sometime around midday.

Я пообтикав добре купу четинням, позабивав шпари, закурив люльку, та й лежу собі під яличкою , вибачте, на череві, от так єм ся спер на лікті, нічого.

I had covered the pile thoroughly with fir branches, plugged all the gaps, lit my pipe, and was lying beneath a little fir tree—pardon me, on my belly, propped up on my elbows, taking it easy.

Ще собі гадаю: „Вже би Митрову й Іванову купу завтра гасити, через ніч вуглє акурат дійде“. Аж тут на раз чую крик коло Йванової купи. Зриваюся на ноги, біжу, що там таке? Не дуже то й близько було. Прибігаю ід Митровій купі: Митра нема! Ба, прислухаюся, чую Митрів голос коло Йванової купи, все кричить: „Борзо, борзо розмітуй!“ Господи, гадаю собі, що там таке сталося? Лечу я, скачу через пеньки та віверти, продираюся крізь хащі та ломи, а серце лише стук, стук, стук. Прибігаю. Мати Христова! Митро і Штефан звиваються коло Йванової купи. Тут огонь жбухає як із пекла — знаєте, вуглє перетліло. Дими сарахкотять, а вони з дерев'яними копаницями в руках моцуються та розмітують колоддя.

I was thinking to myself, “We should be putting out Mytro's and Ivan's piles tomorrow; the charcoal ought to be ready by morning.” Suddenly, I heard a shout from beside Ivan's pile. I sprang to my feet and ran to see what was happening. It wasn't very close. When I reached Mytro's pile, he was nowhere to be seen! Then I listened carefully and heard Mytro's voice coming from Ivan's pile. He kept shouting, “Quick, quick! Spread it out!” Good Lord, I wondered, what on earth had happened? I raced along, leaping over stumps and fallen trees, forcing my way through thickets and tangled branches, my heart pounding, thump, thump, thump. At last I arrived. Holy Mother of Christ! Mytro and Shtefan were rushing about beside Ivan's pile. Flames were bursting out as if from hell—you see, the charcoal had finished smouldering. Smoke billowed and roared while the two of them struggled with wooden poles, scattering the logs.

— Що тут, що тут таке? — кричу до них.

“What's happening here? What's happened?” I shouted to them.

Але відай і не почули мого голосу, так тріскотіла четина та гудів огонь.

But they apparently couldn't hear me over the crackling fir branches and the roaring fire.

Я виджу, що нема чого допитуватися, хапаю й собі ж довженну копаницю та розмітую колоддя.

Seeing there was no point asking questions, I grabbed a long pole myself and began scattering the logs.

Заздрів мене Митро крізь дим, поломінь та іскри.

Mytro caught sight of me through the smoke, flames, and sparks.

— Борше ! — крикнув — борше, брате!

“Faster!” he shouted. “Faster, brother!”

— Та що таке? — питаю. — Де Йван?

“But what's happened?” I asked. “Where's Ivan?”

Митро, не відказав нічого.

Mytro said nothing in reply.

Лише Штефанко, обсмалений і ледво тлінний серед задухи, прокричав:

Only young Shtefan, singed and barely able to breathe in the suffocating heat, shouted:

— Упав у вогонь.

“He fell into the fire.”

Поломінь прохопився був зверха, а він ліз горі купою затикати.

The flames had broken through the top, and he had climbed up the pile to plug the opening.

А в тім вугля просунулося та й..!

But then the charcoal gave way beneath him, and...!

— Боже милосердний — крикнув я, а самого, мов би ледом обдало.

“Merciful God!” I cried, and a chill seemed to wash over me.

Десь, не знаю вже відки, я набрав раптом сили.

Somehow, I suddenly found strength from I don't know where.

Що загачу копаницею, то колоддя летить мов трісочки з-під сокири, що загачу, то летить, розскакується.

Every time I struck with the pole, the logs flew apart like wood chips under an axe; wherever I thrust it, they went flying and scattering.

Вже я попік собі руки, ноги, лице, не питаю нічого, лиш усе, мов безумний приговорюю:

I had already burned my hands, legs, and face. I asked no questions, but kept repeating like a madman:

— Іванчику мій, дитиночко!

“My dear little Ivan, my precious child!”

Іванчику, де ти?

“Ivan, where are you?”

Аж ось серед червоної грани щось зачорнілося.

Then, amid the red-hot embers, something dark appeared.

Два нас захопили тото копаницями і вітягли.

The two of us caught hold of it with our poles and pulled it out.

То був мій Іванчик.

It was my dear Ivan.

— Мати Христова, не приводь вас ніколи ні видіти, ні чути про таке нещастя, яке звалилося на мою бідну, стару голову!

“Holy Mother of Christ, may you never have to witness or even hear of such a calamity as the one that fell upon my poor old head!”

Лежав мій Іванчик на землі передо мною, чорний увесь, як головня.

My dear Ivan lay on the ground before me, black all over, like a charred log.

Тіло в огні збіглося, шкіра перегоріла, потріскала… Не пізнати, де були очі, де уста, де лице, нічого!..

His body had shrivelled in the fire, his skin burned and cracked… You couldn't tell where his eyes had been, where his mouth was, where his face began—nothing at all!

Мати небесна, я на своїм віку не видів ніколи нічого страшнішого, як був мій синочок сердешний.

Heavenly Mother, in all my life I had never seen anything more terrible than my poor dear boy looked then.

А я над ним стояв, ні живий, ні мертвий, лиш руки ломлю, та приговорюю: „Іванчику, серденько, обізвися, хоть словечко промов!“

And I stood over him, neither alive nor dead, wringing my hands and murmuring, “My dear Ivan, my darling, answer me, say just one little word!”

Але мій Іванчик давно вже Богу душу віддав.

But my dear Ivan had long since given up his soul to God.

Дай му там, Господи, душеньці спокій!

May the Lord grant his poor soul peace there!

Пішов він страшною дорогою з того світу, лишив мені тяжкий жаль, лишив старого без помічника, самого, як билинку серед поля!

He had gone on that terrible journey to the other world, leaving me with unbearable sorrow, an old man without a helper, alone as a stalk of grass in an open field!

Ей, синочку мій, синочку, то то ж тобі відай така доленька судилася!

Oh, my son, my dear son, so this was the fate that had been allotted to you!

Та й чи не воліло ж мене старого таке прислів'я спіткати?

Wouldn't it have been better if such a fate had befallen me, an old man, instead?

От була би стара з дітьми поплакала, та й годі!

Then the old woman could have wept for me with the children, and that would have been the end of it!

Були би бодай не бідували.

At least they wouldn't have been left to struggle in hardship.

А так що?

But what now?

Літа вже чоловіка змагають!

Age is already wearing me down!

Мені вже далі за піч лежати та старі кості парити, не волочитися по зарібках!

At my age, I ought to be lying behind the stove, warming my old bones, not tramping about looking for work!

Ох, Боже єдиний, Боже!..

Oh, one and only God, my God!

Постояв я над своїм Іванчиком, та ніколи було стояти.

I stood over my dear Ivan for a while, but there was no time to linger.

Утер сльози, завив свого синочка у верету , та й поніс у село, мов дитину.

I wiped away my tears, wrapped my dear boy in a coarse woollen blanket, and carried him to the village like a little child.

Другого дня поховали.

They buried him the next day.

Ей, паничику, паничику, ви ще не знаєте, що значить, як вітця серце болить за своєю дитиною.

Ah, young master, young master, you don't yet know what it means for a father's heart to ache for his child.

А тут голод, робота чекає, щоби чоловік не загиб!

And all the while there's hunger, and work waiting, if a man is to survive!

Ніколи було довго сумувати та бідкати, ніколи завертати до старої матері та потішати її у превеликім жалю.

There was no time to grieve and lament for long, no time to turn back to my old mother and comfort her in her overwhelming sorrow.

Третього дня ми набрали вугля у вози та й поїхали.

On the third day, we loaded the charcoal into our carts and set off.

Чужі люди переказали матері, що: „Ось-ді ти, ненько, у тугу не вбивайся, а свого сина вже не надійся!

Strangers passed a message to my mother: “There now, dear mother, don't let grief consume you, and don't expect your son to return!

Не приїде твій син тебе на старості літ приголубити, не висипле запрацьовані гроші на стіл та не скаже: Нате, мамо!

Your son will not come home to comfort you in your old age, nor will he pour his hard-earned money onto the table and say, ‘Here you are, Mother!’

Поїхав твій син у далеку дорогу, в чужу сторону, де ніхто не потребує заробляти.

Your son has gone on a long journey, to a foreign land where no one needs to earn a living.”

Там тебе, мамо, твій синочок ожидає“. А бідній Фенниці переказали, що: „Ось-ді ти, дівонько, не надійся свого нареченого! Перемовила його до себе друга, розлучниця, сира-могила!“

“Your dear son is waiting for you there, Mother.” And poor Fenna was sent this message: “There now, my girl, don't go on waiting for your betrothed! Another has won him over, a rival who has parted you forever: the cold grave!”

Дуже плакала за Іванчиком мама й сестра рідненька, а ще дужче бідна Фенниця.

Ivan's mother and dear sister wept bitterly for him, but poor Fenna wept even more.

Приходили всі три у Ілем'є, наймали панахиду по його душі, молилися на свіжій могилі.

All three of them came to Ilemnia, had a memorial service said for his soul, and prayed at his freshly dug grave.

От тільки й казки про мого бідного Іванчика.

And that's the whole sad tale of my poor Ivan.

Мати ще й до нині плаче, а мене й до гробової дошки не перестане серце боліти.

His mother still weeps to this day, and my heart will ache until I lie beneath my own grave board.

А Фенна також довго по нім плакала-сумувала, аж ось цих м'ясниць другий сватач найшовся, пішла замуж.

Fenna, too, mourned and wept for him for a long time, until another suitor came along during this year's winter wedding season, and she married.

Дай їй Боже прожиток щасливий за її щирість!

May God grant her a happy life in return for her faithful heart!

На другий рік, десь знов о такім часі, здибав я старого вугляра.

The following year, around this same time, I came across the old charcoal burner again.

Розгуторився з ним про його життя.

I got talking with him about his life.

— От, видите, нужда та й нужда!

“Well, you see, it's hardship upon hardship!”

Нігде ні про що й не чути більше.

There's hardly any news of anything anymore.

Наш заробок день-у-день меншає.

Our earnings grow smaller day by day.

І ліси вирубують, і того камінного вугля все більше.

The forests are being cut down, and there's more and more of that coal from the ground.

От, прийдеться далі з голоду загибати.

Before long, we'll be dying of hunger.

Та от то бодай-Богу дякувати, щом доньку віддав цих м'ясниць.

Still, thank God for one thing: I married off my daughter this winter wedding season.

А Митро вже не їздить за вугльом, пішов зі Штефаном на заробіток у Людвіківку, до тартаку .

Mytro no longer goes hauling charcoal. He and Shtefan have gone to Lyudvikivka to earn a living at the sawmill.

Ще добре, що зо мною пустив Якимка.

At least he was good enough to let Yakymko stay with me.

„Бери, — каже — брате, мого сина, коли твого Господь милосердний зібрав зо світа“. От така, видите, моя журиця темна. Коли б не Якимко, що вже мені все до помочі, то би прийшлося самому зі старою пропадати з голоду. Сам уже, бачите, не проміжний , де то, де, літа плинуть та й силу забирають! А вже ніколи мені до інших зарібків братися. І не можу, і охоти нема. Жив вуглярем, та таки, бачиться, й до гробу ляжу вуглярем. Коби лише був мій Іванчик золотий дихав! Не так би мені було здихалося . Гей, гей, лишив мене сирота, мов без правої руки. З ним усього не стало: ні сили, ні достатку, ні потіхи, ні зарібку, — нічого.

“Take him,” he said, “brother, take my son, since merciful God has taken yours from this world.” So there you have it, you see, my gloomy lot in life. If it weren't for Yakymko, who's now my constant help, the old woman and I would have to starve to death on our own. I'm no longer much use myself, you see. The years slip by and carry your strength away! I can no longer take up any other kind of work. I can't manage it, and I have no heart for it either. I lived as a charcoal burner, and it seems I'll go to my grave as one. If only my precious Ivan were still alive and breathing! Then my own end would not feel so bitter. Ah, ah, he left me an orphan, as though my right hand had been cut off. With him, everything vanished: my strength, my livelihood, my comfort, my earnings—everything.

1876 р.——————

1876 ——————