Six Stories: Добрий заробок

Добрий заробок

A Good Way to Earn a Living

Я чоловік бідний.

I am a poor man.

Ґрунту нема й крихітки, всего-на-всего одна хатина, та й то стара.

I don't have even a tiny patch of land, just one little cottage, and even that is old.

А тут жінка, діточок двоє, коби здорові; треба чимось жити, треба якось на світі держатися.

And I've got a wife and two little children, thank God they're healthy; we have to live on something, somehow keep going in this world.

Два хлопчики в мене — один чотирнадцяти, а другий дванадцяти літ — пастушать у добрих людей, та й за те мають їду й одежину яку-таку.

I've got two boys—one fourteen and the other twelve—who work as shepherds for decent folk, and for that they get food and some sort of clothing.

А жінка пряде, також дещо заробить.

My wife spins yarn and earns a little that way, too.

Ну, а в мене старого який заробок?

Well, and what sort of work can an old fellow like me find to earn a living?

От піду десь-колись до близького зрубу, наріжу березини та пипнаю мітовки через тиждень, а в понеділок беремо з жінкою по зв'язкові на плечі, та й на торг до Дрогобича.

Every now and then I go to a nearby logging site, cut some birch branches, and make brooms over the course of the week. Then on Monday my wife and I each sling a bundle over our shoulders and head to the market in Drohobych.

Не великий це з того й заробок, по три, чотири крейцарі за мітлу, а панові заплати за пруття, ну, то мало що й лишиться.

There's not much money in it, either—three or four kreuzers a broom—and then you have to pay the landlord for the branches, so there's precious little left.

Але що діяти, треба заробляти, треба як мож своїм світом токанити.

But what can you do? A man has to earn a living and somehow muddle along on his own.

Та й що за життя наше!

And what a life we lead!

Бульба та борщ, часом деякі крупи, та й хлібець, який лучиться : житній, то житній, а ячмінний або вівсяний, то й за це Богу дякувати.

Potatoes and borscht, some sort of groats now and then, and whatever bread we happen to have: if it's rye bread, then rye bread; if it's barley or oat bread, we must thank God even for that.

Ще як літо, то пів біди біда.

In summer, things are at least half as bad.

Чоловік дещо заробить у багатшого: тут роїв у пасіці припильнуєш, там у саду ночуєш, коло сіна та снопів поробиш, а ні, то з саком підеш у потік, рибу деяку спіймаєш, або досвіта губ деяких із ліса наднесеш, — ну, а в зимі всього того не стає.

A man can earn a little working for someone better off: here you keep an eye on the swarms in an apiary, there you spend the night in an orchard, or help with the hay and sheaves. If there's nothing else, you take a net down to the stream and catch a few fish, or bring some mushrooms back from the forest before dawn. But in winter, none of that is available.

Що від людей за роботу дістанемо, тим і заносимося, а нераз то й голодом дебеліємо.

Whatever we get from people for our work is all we have to live on, and sometimes we have to make do with hunger itself.

От як то бідні халупники!

That's how it is for us poor cottagers!

Ну, видите, а ще знайшовся добрий чоловік, що позавидів і нашим достаткам!

Well, you see, we even had a fine fellow turn up who begrudged us what little we had!

Дістоді-то : забагато, діду, в тебе добра, розтовстієш занадто, розгуляєшся!

So that's how it was: 'You've got too much wealth, old man! You'll get too fat, you'll start living it up!'

Так от тобі на!

Well, just imagine that!

Та й всипав такого, що Господи, Твоя воля!

And then he laid into me so badly that all I could say was, 'Lord, Thy will be done!'

Слухайте, як то було.

Listen to how it happened.

Іду я собі раз містом, мітли зв'язані докупи несу на дрючку на плечах, іду та й роззираюся довкола, чи не киває хто на мене, або чи не кличе де жидівка: „Чоловіче, чоловіче, а по чому мітли?

One day I'm walking through town with my brooms tied together and slung over a pole on my shoulders. As I go, I look around to see whether anyone is beckoning to me or whether some Jewish woman might call out, 'Mister, mister, how much are your brooms?'

“ — А тут народу довкола, звичайне, торгова днина. Зиркаю я довкола, виджу, іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий як сова, а очі в нього сірі та недобрі, як у жаби. Йде та все на мене поглипує. Я став, гадаю, може чого хоче, а він нічого, став і собі та й дивиться в другий бік, ніби то йому про мене й зовсім байдуже. Іду я далі, він знов за мною. Мені якось зробилося недобре. — Пек тобі бідо! — гадаю собі, що це таке? — Аж тут жидівка з боку кричить:

There were people everywhere, of course; it was market day. I glanced around and saw some little gentleman walking behind me, hunchbacked, with a big head like an owl's. His eyes were gray and mean, like a frog's. He kept walking and stealing glances at me. I stopped, thinking he might want something, but he stopped too and looked the other way, as if he couldn't care less about me. I walked on, and there he was again, following me. I began to feel uneasy. 'Damn this trouble!' I thought to myself. 'What's going on here?' Just then, a Jewish woman called out from the side:

— Чоловіче, чоловіче, по чому мітли?

'Mister, mister, how much are your brooms?'

— По п'ять, — кажу.

'Five kreuzers each,' I say.

— Ні, як по п'ять?

“No, how can I charge five?”

Нате вам три.

“Here, you can have them for three.”

— Давай чотири!

“Make it four!”

— Ні, три.

“No, three.”

— Ні, чотири.

“No, four.”

Сторгували ми за півчверта крейцара.

We settled on three and a half kreuzers.

Я свою в'язанку з плечей, розв'язую собі спокійно, даю жидівці мітлу, — аж тут і горбатий панок за мною.

I calmly take my bundle off my shoulders, untie it, and hand the Jewish woman a broom—and there comes the little hunchbacked gentleman right behind me.

— По чому мітовки продаєте? — питає мене.

“How much are you selling your brooms for?” he asks me.

— По п'ять крейцарів, паночку, — кажу. — Купіть, мітли добрі.

“Five kreuzers each, sir,” I say. “Buy one; they're good brooms.”

Він узяв одну, потрібував …

He took one and tested it …

— Так, так, — каже, — нема що й казати, добрі.

“Yes, yes,” he says. “There's no doubt about it; they're good.”

А ви відки?

“And where are you from?”

— З Манастирця.

“From Manastyrtsia.”

— Так, так, з Манастирця.

“Yes, yes, from Manastyrtsia.”

А ви часто мітовки продаєте?

“And do you sell brooms often?”

— Ні, не часто.

“No, not often.”

От так раз на тиждень, у понеділок.

“Just once a week, on Mondays.”

— Ага, ага, що понеділка!

“Aha, aha, every Monday!”

А багато так в один понеділок продасте?

“And do you sell many in a single Monday?”

— А, як трапиться, паночку, часом я й жінка попродамо всі, що винесемо, а часом і не попродамо.

“Well, it depends, sir. Sometimes my wife and I sell every broom we bring, and sometimes we don't.”

— Гм, то ви й з жінкою!

“Hmm, so you come with your wife, too!”

Обоє, значить, по отакій зв'язці виносите?

“So the two of you each carry a bundle like this?”

— Та так, прошу пана.

“That's right, sir.”

Часом по такій часом і по більшій.

“Sometimes one this size, sometimes an even bigger one.”

— Ага, ага!

“Aha, aha!”

А багато так за тиждень мітовок можете зробити?

“And how many brooms like that can you make in a week?”

— Та то, прошу пана, як до потреби.

“Well, sir, that depends on how many are needed.”

Літом продається їх менше, то менше й роблю.

“Fewer are sold in summer, so I make fewer.”

А восени та в зимі, то більше того товару йде.

“But in autumn and winter, more of that sort of thing sells.”

— Так, так, розуміється!

“Yes, yes, of course!”

Бо то, видите, я ліверант до цісарських магазинів, то мені би треба таких мітовок багато, так зо сто.

“You see, I'm a supplier to the imperial stores, so I'd need a lot of these brooms—about a hundred, say.”

Могли би ви на другий тиждень зробити мені сто мітел?

“Could you make me a hundred brooms by next week?”

Я поміркував трохи та й кажу:

I thought it over for a moment and then said:

— Чому ні, зроблю.

“Why not? I'll make them.”

А де пану донести?

“And where should I deliver them, sir?”

— От тут — каже пан, та й показав на один дім. — Але пам'ятайте принесіть.

“Right here,” the gentleman said, pointing to a house. “But be sure to bring them.”

Я вам зараз і заплачу.

“I'll pay you right now.”

А по чому, кажете, одна?

“And how much did you say each one costs?”

— То вже як пан стільки беруть на гурт, то я спущу танше, по чотири.

“Well, since you're buying so many at once, sir, I'll give you a discount—four kreuzers each.”

— Hi-ні-ні, не треба, не спускайте!

“No, no, no, there's no need! Don't lower the price!”

Я заплачу й по п'ять!

“I'll pay five kreuzers each!”

— Бог най панові дасть здоров'ячко!

“May God grant you good health, sir!”

— Ну, ну, бувайте здорові!

“All right, all right, goodbye!”

А пам'ятайте, від нині за тиждень приходіть!

“And remember, come back a week from today!”

Та й з тим словом панок пошкутильгав собі кудись, а я лишився. — От то, — гадаю собі, — якийсь лепський пан, навіть не каже спускати з ціни, а на таку суму мітел замовляв!

With that, the little gentleman limped off somewhere, and I stayed behind. “Well, now,” I thought to myself, “what a fine gentleman! He doesn't even ask me to lower the price, and he's ordered so many brooms!”

Таже то ціла п'ятка буде, Господи!

“Why, it'll come to a whole five hundred kreuzers, good Lord!”

А я, прости Господи гріха, вже й зачав був зле помишління на нього мати, як він отак за мною стежкував.

“And there I was, God forgive me for the sin, already suspecting the worst of him when he was following me around like that.”

Ну, дай йому Господи вік довгий!

“Well, may God grant him a long life!”

Прецінь хоч раз мені добрий заробок трапився!

“At last, for once, I've had a chance to earn some decent money!”

Швидко я кинувся за своєю старою.

I hurried off to find my wife.

Попродали ми свій товар, чи й не попродали, купили соли, сірників, чого там іще нам було треба, та й до дому.

Whether we sold all our goods or not, we bought salt, matches, and whatever else we needed, then headed home.

Кажу я старій, що от так і так, заробок добрий лучився, буде за що й податок заплатити, ще й для неї на зиму підшиття буде.

I told my wife how things had turned out: we'd landed a good job, we'd have enough to pay the tax, and there'd even be enough to buy her a new lining for the winter.

Вона й собі ж зраділа.

She was delighted, too.

— Треба буде, — каже, — взятися обом, а то ти сам за тиждень не зробиш усієї роботи.

“We'll both have to get to work,” she said, “otherwise you won't finish it all by yourself in a week.”

То я вже своє все відложу!

“I'll put all my other work aside, then!”

Добре.

Good.

Отак гуторячи, поспішали ми трохи що не підбігцем додому, щоби, бачите, часу не тратити.

Chattering away like this, we hurried home at almost a run, you see, so as not to waste any time.

Зараз того ж дня прихопилися обоє, як до гарячого борщу.

That very day, we both set to work with a will.

Пруття наносили цілу стирту, — фабрика в хаті!

We brought in a whole heap of branches—the house had become a broom factory!

Я гілля обламую, вона листя обчімхує, аж їй шкіра з долонь позлазила, а я відтак грубші кінці ножиком чехолю, складаю, в'яжу, держаки стружу — кипить робота.

I broke off the branches while she stripped away the leaves until the skin peeled off her palms. Then I scraped the thicker ends with a knife, sorted and tied the branches together, and shaved the handles—the work was going at a furious pace.

Прийшлося до неділі, ціла сотня мітел готова і в зв'язки по п'ять-двадцять пов'язана.

By Sunday, all one hundred brooms were ready, tied into bundles of five or twenty.

Так уже й приладжено, що кожне з нас бере по дві такі зв'язки на перебесаги: через плече ужовка, одна зв'язка на груди, а друга на плечі звисає.

We had everything arranged so that each of us could carry two bundles slung over the shoulders: a strap went across the shoulder, with one bundle resting against the chest and the other hanging down behind.

В понеділок беремо ми добрі дрючки в руки, зв'язки на себе — чеши до міста!

On Monday, we took sturdy poles in our hands, slung the bundles over ourselves, and off we trudged to town!

Спека така, що крий Мати Божа!

The heat was so fierce that the Holy Mother herself would have needed shelter!

З нас цюрком поти ллються, в горлі пересохло, ну, але що робити.

Sweat streamed down us, our throats were parched, but what could we do?

Коли заробок, то заробок.

A job is a job, and money is money.

Приходимо до міста, всі жиди на нас очі повивалювали.

When we reached town, all the Jewish folk stared at us with their eyes practically popping out of their heads.

Що то, не бачили ще, щоби хто коли такі великі зв'язки ніс.

They'd never seen anyone carrying bundles as enormous as ours.

— Слухайте, чоловіче, — посмішковуються з нас, — а ви де коні продали, що самі фіру пруття двигаєте?

“Tell me, man,” they joked, “where did you sell your horses that you're hauling a whole cartload of branches yourselves?”

— Чоловіче, чоловіче, — кричать другі, — а в кого то ви березовий лісок купили?

“Hey, mister, mister!” others shouted. “Who did you buy that little birch forest from?”

Чи ви на продаж лісок березини з бабою до міста принесли?

“Have you and your old woman brought a whole birch grove to town to sell?”

Що хочете за лісок березини?

“How much do you want for that little birch forest?”

А ми нічого.

But we said nothing.

Ледве дихаємо, а йдемо, аж очі з голови лізуть.

We could barely breathe, yet we kept going, our eyes nearly popping out of our heads from the effort.

Дав Бог, якось ми долізли аж до того дому, де пан казав чекати.

Thank God, somehow we managed to drag ourselves all the way to the house where the gentleman had told us to come.

Прийшли перед ґанок та й телевх оберемками на землю і самі мов неживі попадали на ті оберемки та й відсапуємо так, що аж язики повивішували.

We reached the front porch and dumped our bundles onto the ground. Then we collapsed onto them as if we were dead, panting so hard that our tongues were practically hanging out.

Нема, нема, аж тут вікно скрип, наш панище визирає.

We waited and waited, until suddenly the window creaked open and our fine gentleman peered out.

— Ага, — каже, — то ви, чловєчку ?

“Aha,” he says, “so it's you, my good man?”

— Так, прошу пана, то я з мітлами.

“Yes, sir, it's me with the brooms.”

— Добре, добре, я зараз до вас вийду.

“Good, good. I'll come out to you in a moment.”

Запер вікно.

He shut the window.

Ми чекаємо.

We waited.

По добрій хвилі вийшов.

After quite a while, he came out.

— Ну, що ж, ви принесли мітовки?

“Well then, have you brought the brooms?”

— Так, прошу пана, сто, як пан казали.

“Yes, sir, a hundred, just as you ordered.”

— Ага, ага, то добре.

“Aha, aha, that's good.”

Але знаєте, що я їх тепер не потребую, візьміть собі, най у вас іще будуть до якогось часу, або й можете їх попродати… А мені як буде треба, то я вам перекажу.

“But you see, I don't need them now. Take them back with you; you can keep them for a while, or perhaps you can sell them to someone else. If I need any, I'll send word to you.”

А тепер нате вам оцей квиток, покажете війтові, то він уже вам скаже, що маєте робити.

“Now, take this note. Show it to the village headman, and he'll tell you what you must do.”

— Ба, а то як, — кажу я. — То пан замовили, а тепер не беруть?

“But how can that be?” I say. “You ordered them, sir, and now you won't take them?”

— Ні, не беру, — каже він лагідненько, — бо мені тепер не треба.

“No, I'm not taking them,” he says ever so gently, “because I don't need them now.”

Але ви не бійтеся!

“But don't you worry!”

Я вас не забуду.

“I won't forget you.”

Ось вам той квиток, нате!

“Here, take the note!”

— На що мені вашого квитка?

“What do I need your note for?”

Що я з ним ізроблю?

“What am I supposed to do with it?”

— Візьміть, візьміть, — каже він. — А в тім, як не хочете, то як схочете.

“Take it, take it,” he says. “Still, if you don't want it, that's up to you.”

А тепер ідіть собі з Богом.

“Now go on your way, and God be with you.”

Я вже, правду кажучи, хотів поставитися до нього з язиком, але він обернувся та й шусть назад до хати.

To tell the truth, I was just about ready to give him a piece of my mind, but he turned around and slipped back into the house.

Ми зісталися мов водою зілляті.

We were left standing there as if someone had doused us with a bucket of water.

А далі, що діяти, забрали мітли та й пішли на торг, щоби хоть що-то розпродати.

Then, with nothing else to do, we picked up the brooms and went to the market, hoping to sell at least some of them.

Аж ось так десь за тиждень кличе мене війт. — Що за біда? — гадаю собі.

Then, about a week later, the village headman summoned me. “What on earth is the trouble?” I wondered.

Прихожу, а війт сміється та й каже:

I arrive, and the village headman laughs and says:

— Ну, діду Паньку (мене всі звуть дідом, хоть я не такий то ще й старий), маєш благовісника.

“Well, Grandpa Panko” (everyone calls me Grandpa, though I'm not really all that old yet), “you've got some good news coming your way.”

— Якого благовісника? — кажу та й дивуюся.

“What good news?” I ask, amazed.

— А от якого, ади! — та й вийняв папір, той самий, що мені той пан оногди давав, розвернув його та й став читати щось таке, що я ані капиночки не зрозумів крім свого власного імени.

“Why, this kind, look!” He took out a paper, the very same one that gentleman had given me the other day, unfolded it, and began reading something I couldn't understand a single bit of, except for my own name.

— Ба, та що тут таке сказано? — питаю.

“But what does it say here?” I ask.

— Сказано, діду, що ти великий багач, по сто мітел щотижня продаєш, гроші лопатою загрібаєш, та й велено поставити тобі оцю п'явку.

“It says, Grandpa, that you're a rich man, selling a hundred brooms every week and raking in money by the shovelful. So they've ordered this levy to be imposed on you.”

— Яку п'явку? — питаю я, вухам своїм не вірячи.

“What levy?” I ask, unable to believe my ears.

— Аркушок, небоже.

“A tax assessment, my lad.”

— Аркушок?

“A tax assessment?”

Ба, та який аркушок?

“But what sort of assessment?”

Для кого?

“For whom?”

— Ей, діду!

“Oh, Grandpa!”

Не чинися глухим, коли тобі не позаступало!

“Don't pretend to be deaf when your ears are working perfectly well!”

Адже ж не для мене, а для тебе!

“It's not for me, after all, but for you!”

Маєш платити по при домовий ще й заробкового податку п'ятнадцять ринських річно.

“On top of your house tax, you must pay fifteen florins a year in income tax.”

— П'ятнадцять ринських річно?

“Fifteen florins a year?”

Господи?

“Good Lord!”

Ба, та за що?

“But what for?”

— За мітли!

“For the brooms!”

Чуєш, що пан комісар податковий подав тебе на аркушок і каже, що ти по сто мітел на тиждень продаєш.

“You hear? The tax commissioner has put you down for an assessment and says you sell a hundred brooms a week.”

Я став, як той, кажуть, святий Семен Стовпник, що п'ятдесят літ на однім місці стовпом стояв.

I stood there like Saint Simeon Stylites, as they say, who stood on a pillar in one place for fifty years.

Так як би я чемериці наївся.

I felt as if I'd swallowed a poisonous herb.

— Панє вуйці, — кажу згодом, — я не буду платити.

“Mr. Headman,” I said at last, “I'm not going to pay.”

— Мусиш!

“You have to!”

— Ні, таки не буду.

“No, I simply won't.”

Що мені зробите?

What can you do to me?

Що голий за пазуху сховає?

What can a man with nothing to his name possibly hide away?

Адже знаєте, що на мітлах я й у цілім році ледве п'ятнадцять ринських зароблю.

You know perfectly well that even in a whole year, I can barely earn fifteen florins making brooms.

— Що я маю знати?

“What am I supposed to know?”

Пан комісар мусить ліпше це знати! — каже війт. — Моя річ стягнути податок, а не хочеш дати, то я здекутника вишлю.

“The commissioner must know better about that!” says the village headman. “My job is to collect the tax, and if you won't pay, I'll send the tax collectors after you.”

— Овва!

“Oh really!”

Шліть хоть зараз!

Send them right now, then!

У мене здекутник здохне, заки що знайде.

A tax collector would drop dead at my place before he found anything worth taking.

— Ну, то продамо хату й грядки, а вас на чотири вітри.

“Well then, we'll sell your house and garden plots, and send you off to the four winds.”

Цісарське не сміє пропасти!

“The Emperor's due must not be lost!”

Я зойкнув, мов підрізаний.

I cried out as if I'd been struck down.

— А видиш, — каже війт. — Ну що, будеш платити?

“There, you see,” says the village headman. “Well then, will you pay?”

— Буду,— кажу, а сам собі своє гадаю.

“I will,” I say, though I keep my own thoughts to myself.

Минули три роки.

Three years went by.

Я не платив ані крейцара.

I didn't pay a single kreuzer.

Як приходила здекуція, то ми з бабою ховалися в лози, мов від татар, а хату замикали.

Whenever the tax collectors came, my wife and I hid in the willow thickets as if we were fleeing the Tatars, and we locked up the house.

То ті здекутники прийдуть, покалатають, поклинуть, та й потечуться далі.

The tax collectors would arrive, bang on the door, call out, and then move along.

Два рази хотіли добуватися силоміць до хати, та оба рази добрі люди відпросили, але на четвертий рік урвалося.

Twice they tried to force their way into the house, but both times kind people persuaded them to leave. In the fourth year, though, our luck ran out.

Ні просьби, ні плачі не помогли.

Neither pleading nor weeping did any good.

Рештанції на мні назбиралося щось на шістдесят ринських.

The arrears against me had piled up to about sixty florins.

Наказали з міста зараз ізложити гроші, а як ні, то хату пустити на ліцитацію.

The authorities in town ordered me to pay the money at once, or else they would put my house up for auction.

Я вже й не тікав нікуди, виджу, що нічого це не поможе.

I didn't even try to run away anymore; I could see it wouldn't do any good.

Ну, та й що?

Well, what could I do?

Назначили ліцитацію, отаксували все моє добро на круглих шістдесят ринських.

They scheduled the auction and valued all my belongings at exactly sixty florins.

Приходить той день, тарабанять, кличуть купців… „Хто да вєнци ?

The day arrived. They banged away and called for buyers… “Who'll bid higher?”

“ — еге, коли бо ніхто й стільки не дає. Десять… дванадцять… ледве на п'ятнадцять ринських витягли, та й за те й продали. А я в сміх, та й кажу до війта:

But no one would even offer that much. Ten… twelve… they barely got the bidding up to fifteen florins, and sold everything for that. I burst out laughing and said to the village headman:

— А видите, таки я вас іздурив!

“Well, you see, I did fool you after all!”

Хіба я вам не казав, що голого не обідреш?

“Didn't I tell you that you can't strip a naked man?”

— Нехай тебе, діду, мара бере, на який ти спосіб узявся!

“Damn you, old man! What trick did you pull to manage that?”

Нашу хату закупив жид Йойна на хлів для телят, а ми з бабою, як видите, пішли в комірство .

“A Jew named Yoina bought our house to use as a calf shed, and the old woman and I, as you can see, have gone to live as lodgers.”

Знов по старому живемо, доки Бог віку подовжить.

“We're living as we always did, for as long as God grants us life.”

Вона пряде, хлопці людську худобу пасуть, а я мітли роблю.

“She spins, the boys herd other people's livestock, and I make brooms.”

Та й якось своїм світом торочимо, хоч і без аркушка.

“Somehow, we manage to muddle along in our own little world, even without a scrap of land.”

Львів, у лютім 1881 р.——————

Lviv, February 1881——————