Debut and Intermezzo: Intermezzo

Intermezzo

Intermezzo

( Присвячую Кононівським полям )

(Dedicated to the Fields of Kononivka)

Дійові особи:

Characters:

Моя утома.

My Weariness.

Ниви у червні.

Fields in June.

Сонце.

The Sun.

Три білих вівчарки.

Three White Sheepdogs.

Зозуля.

The Cuckoo.

Жайворонки.

The Larks.

Залізна рука города.

The Iron Hand of the City.

Людське горе.

Human Sorrow.

Лишилось тільки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати.

All that remained was to pack… This was one of those countless things that had to be done, which had so exhausted me and kept me from sleeping.

Дарма, чи те «треба» мале, чи велике — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує.

It makes no difference whether the thing that must be done is small or great—the important thing is that each time it demands attention, that it is no longer I who control it, but it that controls me.

Фактично — стаєш невільником сього многоголового звіра.

In effect, you become the slave of this many-headed beast.

Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити.

If only I could escape it for a while, forget everything, and rest.

Я утомився.

I am weary.

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег.

For life comes at me relentlessly and without pause, like a wave breaking upon the shore.

Не тільки власне, а і чуже.

Not only my own life, but other people's as well.

А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?

And after all, how do I know where my own life ends and another's begins?

Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку.

I feel other people's existence entering my own, like air through windows and doors, like the waters of tributaries flowing into a river.

Я не можу розминутись з людиною.

I cannot avoid encountering another human being.

Я не можу бути самотні м.

I cannot be alone.

Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти і ніщо не стає їм на їхній дорозі.

I confess—I envy the planets: they have their own orbits, and nothing gets in their way.

Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Whereas on my own path, everywhere and always, I encounter another human being.

Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право.

Yes, you stand in my way and believe you have a claim on me.

Ти скрізь.

You are everywhere.

Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом.

It is you who have clothed the earth in stone and iron; it is you who, through the windows of buildings—thousands of black mouths—breathe out stench incessantly.

Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радости, злости.

You lash the sacred silence of the earth with the grinding of factories and the thunder of wheels; you foul the air with dust and smoke, roaring in pain, in joy, in anger.

Як звірина.

Like a wild beast.

Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці.

Everywhere I encounter your gaze; your eyes, inquisitive and greedy, force their way into me, and you yourself, in all your diversity of colours and forms, remain lodged in my pupil.

Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнім… Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене.

I cannot avoid you… I cannot be alone… You do not merely walk beside me; you crawl inside me.

Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач.

You cast into my heart, as though it were your own hiding place, your sufferings and your pains, your shattered hopes and your despair.

Свою жорстокість і звірячі інстинкти.

Your cruelty and bestial instincts.

Ввесь жах, ввесь бруд свого існування.

All the horror, all the filth of your existence.

Яке тобі діло, що ти мене мучиш?

What do you care that you torment me?

Ти хочеш бути моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мій розум, мою волю і моє серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір.

You want to be my master; you want to possess me… my hands, my mind, my will and my heart… You want to suck me dry, drain all my blood, like a vampire.

І ти се робиш.

And that is exactly what you do.

Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

I do not live as I wish, but as you dictate through your countless "musts" and endless "you have to".

Я утомився.

I am weary.

Мене втомили люди.

People have worn me out.

Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.

I am tired of being an inn where those creatures are forever milling about, shouting, bustling and making a mess.

Повідчиняти вікна!

Throw the windows wide open!

Провітрить оселю!

Air out the house!

Викинуть разом зі сміттям і тих, що смітять.

Throw out, along with the rubbish, those who make it.

Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Let cleanliness and peace enter the house.

Хто дасть мені втіху бути самотнім?

Who will grant me the joy of being alone?

Смерть?

Death?

Сон?

Sleep?

Як я чекав їх часом!

How I longed for them at times!

А коли приходив той прекрасний брат смерти і брав мене до себе — люди і там чигали на мене.

And when that beautiful brother of death came and took me to himself, people were lying in wait for me even there.

Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні… Слухай но, слухай!

They wove their existence together with mine into a bizarre web, trying to pour into my ears and heart all that filled themselves… Listen now, just listen!

Ти й тут несеш до мене свої страждання?

Are you bringing your sufferings to me even here?

Своє мерзенство?

Your vileness?

Моє серце не може більше вмістити.

My heart can hold no more.

Воно повне ущерть.

It is filled to overflowing.

Дай мені спокій… Так було по ночах.

Leave me in peace… That was how it was at night.

А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.

But by day I shuddered whenever I heard the shadow of a human being behind me, and listened with revulsion to the roaring torrents of human life rushing towards me from every city street like wild horses.

* * *

Поїзд летів повний людського гаму.

The train sped along, filled with the din of human voices.

Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає.

It seemed as though the city were stretching its iron hand after me into the fields, refusing to let me go.

Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене?

The uncertainty trembling within me tormented me: would the hand unclench its iron fingers and let me go?

Невже я вирвусь од цього зойку та увійду у безлюдні зелені простори?

Would I really escape this uproar and enter the deserted green expanses?

Вони замкнуться за мною і надаремне клацати буде кістками залізна рука?

Would they close behind me, leaving the iron hand to rattle its bones in vain?

І буде навколо і в мені тиша?

And would there be silence all around me and within me?

А коли все оце сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках…

But when it all happened, so simply and imperceptibly, I heard no silence: it was drowned out by other people's voices, by trivial, unnecessary words, like wood chips and straw carried along by spring torrents…

..... одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце… трах-тарах-тах… трах-тарах-тах… дивізія наша стояла тоді… трах-тарах-тах… Ви куди їдете?.. прошу білети… трах-тарах-тах… трах-тарах-тах… Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім як в морі та шукали, за що б зачепитись.

..... a lady I know had suffered from a weak heart for fifteen years… clatter-clatter-clack… clatter-clatter-clack… our division was stationed there at the time… clatter-clatter-clack… Where are you going?.. Tickets, please… clatter-clatter-clack… clatter-clatter-clack… Some kind of green chaos swirled around me, seizing the carriage by all its wheels, while there was so much sky here that my eyes drowned in it like in a sea, searching for something to cling to.

І були безпомічні.

And they were helpless.

Врешті ми вдома.

At last, we are home.

Білі стіни будинку вертають мені притомність.

The white walls of the house bring me back to my senses.

Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля.

As soon as the carriage rolled into the broad green courtyard, a cuckoo began to call.

Тоді я раптом почув велику тишу.

Then, suddenly, I heard the great silence.

Вона виповняла ввесь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах.

It filled the entire courtyard, lay hidden among the trees, and settled across the deep blue expanses.

Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.

It was so quiet that I felt ashamed of the pounding of my own heart.

* * *

Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця.

Ten black rooms, filled to the brim with darkness.

Вони облягають мою кімнату.

They surround my room.

Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лямпи витече все крізь шпари.

I close the door, as though afraid that all the lamplight might seep out through the cracks.

От я і сам.

Now I am alone.

Навкруги ні душі.

Not a soul around.

Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною.

It is quiet and deserted, yet I hear something out there, beyond my wall.

Воно мені заважає.

It disturbs me.

Що там?

What is it?

Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою.

I can sense the solidity and shapes of the furniture submerged in the depths of black darkness, and hear the floorboards creaking beneath its weight.

Ну, що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно.

Well then, stay where you are, and rest in peace.

Я не хочу про вас думати.

I do not want to think about you.

Я краще ляжу.

I would rather lie down.

Погашу лямпу і сам потону у чорній пітьмі.

I shall put out the lamp and sink myself into the black darkness.

Може і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо».

Perhaps then I, too, will turn into a soulless object, one that feels nothing, into "nothingness."

Так добре було б стати «нічим», безгласним, непорушним спокоєм.

How wonderful it would be to become "nothing," a voiceless, motionless peace.

Однак там, за моєю стіною, щось є.

And yet there is something there, beyond my wall.

Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і черкнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи, вікна і навіть карнизи.

I know that if I were to step into those dark rooms and strike a match, everything would suddenly spring into its proper place—the chairs, sofas, windows, and even the cornices.

Хто знає, може б око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах.

Who knows, perhaps my eye would catch a glimpse of people, pale and indistinct as figures on tapestries—all those who left their faces in the mirrors, their voices in the cracks and corners, their shapes in the soft horsehair upholstery of the furniture, and their shadows upon the walls.

Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити… Ну, от!

Who knows what goes on where human eyes cannot see… There, you see!

які дурниці.

What nonsense.

Ти хотів тиші й безлюддя — і тепер маєш.

You wanted silence and solitude—and now you have them.

Хитаєш головою!

You shake your head!

Не віриш в безлюддя?

You do not believe in solitude?

Хіба ящо знаю?

How am I supposed to know?

Хіба я знаю… Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері… отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди… всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання, або криваву жорстокість звіра.

How can I know… How can I be certain that the door will not swing open… just a little, with a faint creak, and that people will not begin emerging from the unknown darkness, so deep and endless… all those who deposited in my heart, as though in their own hiding place, their hopes, anger and suffering, or the bloodthirsty cruelty of beasts?

Всі ті, що я не можу розминутись із ними, що мене утомили… Що ж дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть… От я їх вже бачу.

All those I cannot escape, all those who have exhausted me… What would be so strange if they came once more… There, I can already see them.

Ба, ба!

Well, well!

Як вас багато… Це ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а це ви… сухі препарати: вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки… Ви дивитесь на мене з докором — і ваша правда.

How many of you there are… You there, whose blood drained through the tiny hole made by a soldier's bullet; and you… dried specimens: you were wrapped in white sacks, swung through the air on ropes, and then piled into poorly covered pits, from which dogs dragged you out… You look at me reproachfully—and you are right.

Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять… і позіхнув.

You know, once I read how twelve of you were hanged… Twelve of you… and I yawned.

А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою.

Another time, I swallowed the news of a row of white sacks with a ripe plum.

Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу… і почув в роті приємний, солодкий смак… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров.

I simply took a wonderful, juicy plum between my fingers, you see… and felt its pleasant, sweet taste in my mouth… You see, I do not even blush; my face is as pale as yours, for horror has sucked all the blood from me.

Я не маю вже краплі гарячої крови й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете як кривава мара.

I no longer have a single drop of warm blood left even for those living dead among whom you walk like a bloody spectre.

Проходьте!

Move along!

я утомився.

I am weary.

А люди йдуть.

And the people keep coming.

За одним другий і третій і так без кінця.

One after another, a second, a third, and so on without end.

Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерти, всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов.

Enemies and friends, those close to me and strangers alike—and all of them shout into my ears with the cries of their lives or their deaths; all of them leave the imprints of their soles upon my soul.

Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!.....

I shall cover my ears, shut away my soul, and shout: No Entry!.....

Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези.

I open my eyes and suddenly see the deep sky and birch branches framed by the windows.

Кує зозуля.

The cuckoo is calling.

Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку!

It strikes a little hammer against a great crystal bell—cuckoo!

ку-ку! — і сіє тишу по травах.

Cuckoo!—and scatters silence over the grasses.

Уявляється раптом зелений двір — він вже поглинув мою кімнату — я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: ку-ку… ку-ку… Добридень!..

Suddenly the green courtyard appears before me—it has already swallowed up my room—and I leap out of bed and call through the window to the cuckoo: Cuckoo… cuckoo… Good morning!..

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені.

Ah, how much there is of everything: sky, sunshine, joyful greenery.

Біжу на подвір'я.

I run out into the courtyard.

А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки.

There, iron chains rattle and the dogs bark furiously.

Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лабах, і скаче на них довга кудлата вовна.

Great white sheepdogs, like bears, leap up on their hind legs, their long shaggy coats bouncing as they do.

Підходжу ближче.

I come closer.

Ну, чого ти, собако… як тебе звать?

Well, what's the matter, dog… what's your name?

Ну, годі, Оверко… Не чує, не бачить.

Now, enough, Overko… He neither hears nor sees me.

Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі футряні ногавиці.

The red eyes leap, the broad forehead leaps, and the white furry legs leap.

Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни.

A fanged fury strains to burst from the deep jaws but cannot quite break free; it only tosses its shaggy coat like a haystack.

Ну, чого ж ти, Оверко.

Now, what is it, Overko?

Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть?

Why do your red eyes burn, melting fear and hatred together in their flames?

Я не ворог тобі і тебе не боюсь.

I am not your enemy, and I am not afraid of you.

Ти можеш, найбільше, видерти шматок мого тіла, або вточити крови з моєї литки… Ах, яка се дрібниця!

At most, you can tear a piece of flesh from my body or drain some blood from my calf… Ah, what a trivial thing that is!

Яка се дрібниця, коли б ти знав… Ну, цить же, собако, цить.

How trivial it is, if only you knew… Now, hush, dog, hush.

Правда, я розумію, ланцюг… Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене… То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість.

Yes, I understand, it's the chain… Perhaps you are angrier with it than with me… It is because of it that your front paws must claw at the air; it chokes you by the throat and forces your blazing fury back down inside you.

Почекай трошки.

Wait a little.

Зараз будеш на волі.

You'll soon be free.

Що то тоді ти мені зробиш?

What will you do to me then?

Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда.

Now stand still, don't fidget while they take the chain off you… and now, off you go.

Куди ж ти, куди?

Where are you going, where?

Ха-ха!

Ha-ha!

От дурна псина.

What a silly dog.

Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами — і без пам'яти мчиться наосліп.

She shuts her eyes, turns her head aside, gathers all four legs beneath her—and races blindly away, beside herself.

Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли.

She tears at the grass with her claws, flinging it behind her, while the tangled tufts of her coat bounce after her.

Ну, а я ж? — як?

Well, what about me? How am I to manage?

забула?

Have you forgotten?

Тепер у кружка… у кружка… ще раз… отак… У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість.

Now in a circle… in a circle… once more… that's it… Ah, noble creature! Freedom means more to you than the satisfaction of your anger.

Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина.

Meanwhile, I am introduced to Pava, a dignified matron, and her second son.

Се страшний Трепов.

This is the fearsome Trepov.

Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман — Трепов солідний, розважний.

Whereas Overko is a thoroughgoing sanguine, blindly rushing at everything as though a rosy haze forever hung before his red eyes, Trepov is dignified and deliberate.

Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги.

He will bite through your throat with complete composure, almost as though after careful consideration, and there will be a great deal of self-respect in his strong legs as they come to rest upon your chest.

Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідно звисає мокрий язик з ікластої пащі.

Even when he lies quietly, picking fleas from his pink belly, his cropped ears remain alert, his broad forehead thoughtful, and his wet tongue hangs so solemnly from his fanged jaws.

* * *

Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом.

My days now flow amid the steppe, amid a valley overflowing with green grain.

Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба.

Endless paths, hidden and intimate, as though meant only for those dearest to one another, lead me through the fields, while the fields roll on and on with green waves, washing them all the way to the edges of the sky.

Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину.

I now have a world of my own, like a pearl shell: its two halves have closed together at the edges—one green, the other blue—and enclosed the sun within them like a pearl.

А я там хожу і шукаю спокою.

And there I wander, seeking peace.

Йду.

I walk on.

Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок.

A little cloud of tiny flies follows me relentlessly.

Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами.

I might imagine myself a planet moving along with its satellites.

Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони.

I see the black, breathing wings of a crow cleave the blue sky in two.

І від того — синіше небо, чорніші крила.

And for that, the sky seems bluer, the wings blacker.

На небі сонце — серед нив я.

The sun is in the sky—and I am among the fields.

Більше нікого.

No one else.

Йду.

I walk on.

Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі.

With my hand I stroke the sable fur of the barley, the silk of its billowing, ear-laden waves.

Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом.

The wind stuffs my ears with fragments of sound, with a tousled rustling.

Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса.

It is so hot, so impatient, that even the silver-haired oats seem to boil beneath its touch.

Йду далі — киплять.

I walk on—they boil.

Тихо пливе блакитними річками льон.

Flax flows quietly in blue rivers.

Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти.

It is so quiet and peaceful between the green banks that I long to climb into a boat and drift away.

А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок.

And over there the barley bends and weaves… weaving a green veil from its delicate awns.

Йду далі.

I walk on.

Все тче.

Everything weaves.

Хвилює серпанок.

The veil ripples.

Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога.

The paths wind deep through the rye; the eye cannot see them, but the foot finds them by itself.

Волошки дивляться в небо.

The cornflowers gaze up at the sky.

Вони хотіли бути як небо і стали як небо.

They wanted to be like the sky, and they became like the sky.

Тепер пішла пшениця.

Now comes the wheat.

Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги.

The hard, awnless ears strike my hands, while the stalks creep beneath my feet.

Йду далі — усе пшениця й пшениця.

I walk on—and everywhere there is wheat, nothing but wheat.

Коли ж сьому край буде?

When will it ever end?

Біжить за вітром немов табун лисиць, і блищать на сонці хвилясті хребти.

It runs with the wind like a herd of foxes, its undulating ridges gleaming in the sunlight.

А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього.

And still I walk, alone on earth as the sun is alone in the sky, and I feel so good that no shadow of a third presence falls between us.

Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

The surf of this sea of grain rolls through me and onward into the infinite.

Врешті стаю.

At last, I stop.

Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл.

I am halted by the white foam of the buckwheat, fragrant and light, as though churned up by the wings of bees.

Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни.

A singing harp has been laid right at my feet, humming with all its strings.

Стою і слухаю.

I stand and listen.

Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна.

My ears are filled with the field's wondrous murmur, the rustling of silk, the ceaseless shifting of grain, like flowing water.

І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього і назад вертає відбитий від себе блиск.

And my eyes are filled with the sun's radiance, for every stalk draws light from it and returns its own reflected gleam.

Раптом все гасне, вмирає.

Suddenly everything fades and dies.

Здригаюсь.

I shudder.

Що таке?

What is it?

Звідки?

From where?

Тінь?

A shadow?

Невже хтось третій?

Could there really be a third presence?

Ні, тільки хмарка.

No, only a little cloud.

Одна хвилинка темного горя — і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба.

One brief moment of dark sorrow—and in an instant it smiled to the right, smiled to the left, and the golden field flapped its wings all the way to the edges of the blue sky.

Наче хотіло злетіти.

As though it meant to take flight.

Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць.

Only then did its boundlessness rise before me, its warm, living, invincible power.

Вівса, пшениці, ячмені — все це зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон.

Oats, wheat, barley—all of it merged into one mighty wave; it overwhelms everything and takes everything captive.

Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати — плодючість. я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом'яних стріх.

Young strength trembles and surges through every fibre of the stalk; hope seethes in its sap, along with that great desire called fertility. Only now do I notice the village—a wretched little cluster of thatched roofs.

Воно ледве помітне.

It is barely visible.

Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати.

It has been embraced and strangled by green arms stretching right up to the houses.

Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка.

It is entangled in the fields like a fly in a spider's web.

Що значить для тої сили оті хатки?

What do those little cottages mean to that mighty force?

Нічого.

It will do.

Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть.

The green waves will merge above them and swallow them whole.

Що значить для них людина?

What does a human being mean to them?

Нічого.

It will do.

Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім.

There, a tiny white speck emerged into the field and disappeared into it.

Вона кричить?

Is it crying out?

співає?

Singing?

і робить рух?

Moving?

Німа безвладність просторів все це ковтнула.

The mute, irresistible power of these vast spaces swallowed it all.

І знов нічого.

And once again, nothing.

Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги.

Even the traces of human beings have been erased and concealed: the field has hidden the paths and roads.

Воно лиш котить та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба.

It simply keeps rolling its green waves, washing them all the way to the edges of the sky.

Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічности.

Above everything reigns only a rhythmic, restrained murmur, calm and self-assured, like the pulse of eternity.

Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно… так буде вічно… in saecula saeculorum… in saecula saeculorum…

Like the wings of those windmills silhouetted against the field: indifferently and ceaselessly turning circles in the air, as though saying: it shall be so forever… it shall be so forever… unto ages of ages… unto ages of ages…

* * *

Пізно я повертався додому.

I returned home late.

Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка.

I came home steeped in the spirit of the fields, as fresh as a wildflower.

В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.

In the folds of my clothes I carried the scent of the fields, like Esau of the Old Testament.

Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч.

Calm and alone, I would sit somewhere on the porch of the empty house and watch the night being built.

Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.

How it raised its delicate columns, wove a net of shadows, shifted and lifted its uncertain, trembling walls, and, when all had grown firm and dark, arched a starry vault above them.

Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом.

Now I can sleep in peace; your sturdy walls will stand between me and the whole world.

Надобраніч вам, ниви.

Good night to you, fields.

Й тобі, зозуле.

And to you, too, cuckoo.

Я знаю, завтра, з ранішнім сонцем, влетить до мене у хату твоє жіноче контральто: ку-ку!.. ку-ку!..

I know that tomorrow, with the morning sun, your feminine contralto will fly into my house: cuckoo!.. cuckoo!..

І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.

And at once your greeting will set my heart alight, my dearest friend.

* * *

Трепов!

Trepov!

Оверко!

Overko!

Пава!

Pava!

Чотири пальці у рот — і дикий степовий свист.

Four fingers in my mouth—and a wild whistle from the steppe.

Біжать.

They come running.

Як троє білих ведмедів.

Like three white bears.

Може вони мене роздеруть, а може приймуть запросини в поле.

Perhaps they'll tear me to pieces, or perhaps they'll accept my invitation into the field.

Хо-хо!

Ho-ho!

Той Оверко не може без штук.

That Overko can't resist his tricks.

Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око.

He jumps about like a silly calf, casting sidelong glances with his red eye.

Трепов гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони.

Trepov carries his fleece proudly and plants his feet like white columns.

Його підрізані вуха стрижуть.

His cropped ears stand stiffly upright.

Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає.

Pava walks with dignity, swaying her hindquarters melancholically, and lags behind.

Я йду за ними і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м'яких, вовнистих і звіряче сильних.

I follow them, watching the gentle swaying of all three broad backs, soft, woolly, and beastly strong.

Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице.

They seem a little displeased with the sun, which is perhaps too hot today and turns them into such bright patches, but I am full of affection for the sun and walk straight towards it, face to face.

Повернутись до нього спиною — крий Боже!

Turn my back on it—God forbid!

Яка невдячність!

What ingratitude!

Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце!

I am so happy to meet it here, in the open, where no one can obscure its face, and I say to it: Sun!

я тобі вдячний.

I am grateful to you.

Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?

You sow a golden seed in my soul—who knows what will grow from that seed?

може вогні?

Perhaps flames?

Ти дороге для мене.

You are precious to me.

Я п'ю тебе, сонце, твій теплий, зцілющий напій, п'ю як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих.

I drink you in, Sun, your warm, healing draught; I drink you as a child drinks milk from its mother's breast, just as warm and precious.

Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п'янію од нього.

Even when you scorch me, I gladly pour your fiery draught into myself and grow drunk on it.

Я тебе люблю… Бо… слухай:

I love you… Because… listen:

З тьми «невідомого» з'явивсь я на світ — і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матернього лона.

I came into the world out of the darkness of the “unknown”—and my first breath, my first movement, took place in the darkness of my mother's womb.

І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя, — стоїть він між мною й тобою.

And still that darkness holds sway over me—all the nights, half my life—it stands between you and me.

Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки.

Its servants—clouds, mountains, dungeons—hide you from me, and all three of us know well that the inevitable hour will come when I, like salt in water, will dissolve into it forever.

Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе.

You are but a guest in my life, Sun, a welcome guest—and when you depart, I cling to you.

Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лямпі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої.

I catch the last ray on the clouds, I continue you in the fire, in the lamp, in the fireworks, I gather you from flowers, from a child's laughter, from the eyes of a beloved.

Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці.

But when you fade and flee from me — I create your likeness, give it the name "ideal" and hide it in my heart.

І він мені світить.

And it shines for me.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти.

Look at me then, sun, and tan my soul as you have tanned my body, so that it may be inaccessible to the mosquito's sting… (I catch myself addressing the sun as a living being.

Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?).

Does this mean, then, that I already lack the company of people?).

Ми йдемо серед поля.

We are walking across the field.

Три білих вівчарки і я.

Three white sheepdogs and I.

Тихий шепіт пливе перед нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару.

A quiet whisper floats before us, the breath of young ears of grain gathers into a blue haze.

Десь збоку вогко підпадьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна.

Somewhere to the side a quail calls damply, a silver string of a cricket has twanged in the rye.

Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі.

The air trembles with heat, and in the silver shimmer distant poplars dance.

Широко, гарно, спокійно.

Vast, beautiful, calm.

Собакам душно.

The dogs are stifled.

Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики і носять боками з коротким свистом.

They lay down on the boundary strip like three piles of wool, hung their tongues from their mouths and heave their sides with a short whistling.

Я сів біля них.

I sat down beside them.

Всі тільки дихаєм.

We all just breathe.

Тихо.

Quiet.

Час зупинився чи лине?

Has time stopped or is it flowing?

Може пора?

Perhaps it is time?

Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій.

Lazily we all rose, lazily we step from foot to foot and carefully carry the calm home.

Йдемо повз чорний пар.

We walk past the black fallow.

Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії.

The soft black ploughed earth breathed warmly into my face, full of calm and hope.

Вітаю.

I greet you.

Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я.

Rest quietly under the sun, you are as tired, earth, as I am.

Я теж пустив свою душу під чорний пар…

I too have let my soul lie under the black fallow…

* * *

Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут.

Never before have I felt so clearly my connection with the earth as here.

В городах земля одягнена в камінь і залізо і недоступна.

In the cities the earth is clothed in stone and iron and is inaccessible.

Тут я став близький до неї.

Here I have become close to it.

Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці.

On fresh mornings I was the first to wake the still-sleeping water of the well.

Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього.

When the empty bucket slapped its bottom against her breast, she gave a loud hollow groan in the depths, still half asleep, and lazily poured into it.

Потому тремтіла, сиза на сонці.

Afterwards it trembled, grey-blue in the sun.

Я пив її свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі в лице.

I drank it fresh, cold, still full of dreams, and splashed it into my face.

Після того було молоко.

After that there was milk.

Білий пахучий напій пінивсь у склянці і, прикладаючи його до уст, — я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, віка, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту.

The white fragrant drink foamed in the glass, and as I put it to my lips — I knew that there was pouring into me the soft, child's-curls-soft vetch, on which only yesterday whole swarms of violet butterflies of blossom had sat.

Я п'ю екстракт луки.

I am drinking the extract of the meadow.

Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне.

Or that black wholemeal bread which smells so fine, in the village way.

Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах.

It is close to me like a child that has grown up before my eyes.

Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет.

There it runs across the fields like a wild woolly beast and arches its spine.

А край ниви стоять віт ряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на білу муку.

And at the edge of the field stand the windmills like traps for it, already preparing their teeth to grind the grain into white flour.

Я все це бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею.

I see all this, and my simple, direct relations with the earth.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю.

Here I feel myself rich, though I have nothing.

Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене.

For beyond all programmes and parties — the earth belongs to me.

Вона моя.

It is mine.

Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі.

All of it, vast, luxuriant, already created — I contain it all within me.

Там я творю її наново, вдруге – і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

There I create it anew, a second time — and then it seems to me that I have an even greater right to it.

* * *

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

When you lie in the field face upward to the sky and listen to the many-voiced silence of the fields, you notice that there is something in it not of earth but of heaven.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки.

Something seems to drill the sky up there, to shave metal, and down fall only tiny, sifted sounds.

Ниви шумлять навколо і заважаютъ.

The fields murmur all around and interfere.

Жену від себе голоси поля і тоді на мене, як дощ, спадають небесні.

I drive the voices of the field away from me, and then the heavenly ones fall upon me like rain.

Тоді пізнаю.

Then I recognize.

Се жайворонки.

It is the larks.

Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню.

It is they, invisible, casting down from the sky onto the field their drilling song.

Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів.

Ringing, metallic and capricious, so that the ear catches and cannot catch its trills.

Може співає, може сміється, а може зайшлось від плачу.

Perhaps it sings, perhaps it laughs, or perhaps it has choked with weeping.

Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі?

Would it not be better to sit quietly and close one's eyes?

Я так і зроблю.

That is just what I shall do.

Сідаю.

I sit down.

Круг мене темно.

Around me it is dark.

Блискають тільки гострі, колючі згуки і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт.

Only sharp, prickly sounds flash, and laughter scatters finely onto a metal sheet like shot.

Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить.

I want to catch it, to record it in memory — and it does not work.

От, от, здається… Тью-і, тью-і, ті-і-і… Ні, зовсім не так.

There, there, it seems… Tew-i, tew-i, ti-i-i… No, not like that at all.

Трійю-тіх-тіх… І не подібно.

Triyu-tikh-tikh… And not similar either.

Як вони оте роблять, цікавий я знати?

How do they do that, I am curious to know?

Б'ють дзьобами в золото сонця?

Do they strike with their beaks at the gold of the sun?

Грають на його променях, наче на струнах?

Do they play on its rays as on strings?

Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?

Do they sift the song through a fine sieve and sow the fields with it?

Розплющую очі.

I open my eyes.

Тепер я певний, що то з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.

Now I am certain that from that sowing has sprung the silver net of oats, the long-bearded barley bends and gleams like a sabre, the flowing water of wheat streams along.

А згори сипле та й сипле… витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито.

And from above it pours and pours… it shakes the soul out of little bells, shaves silver boards and drills steel, weeps, wails and sifts laughter through a fine sieve.

Он зірвався один яскравий звук і впав між ними червоним куколем.

There, one bright sound broke loose and fell among them like a red cockle-flower.

Я вже більше нічого не годен слухати.

I am no longer able to listen to anything else.

Та пісня має у собі щось отруйне.

That song has something poisonous in it.

Будить жадобу.

It awakens a craving.

Чим більше слу хаєш, тим більше хочеться чути.

The more you listen, the more you want to hear.

Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.

The more you catch, the harder it is to catch.

Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри.

Now I run out into the field and for hours listen to choirs singing in the sky, whole orchestras playing.

Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим.

At night I wake up, sit up in bed and listen tensely as something drills into my brain, tickles my heart and trembles by my ear with something elusive.

Тью-і, тью-і, ті-і-і… Ні, зовсім не так.

Tew-i, tew-i, ti-i-i… No, not like that at all.

Цікавий я знати, як вони оте роблять?

I am curious to know, how do they do that?

Врешті таки підгледів.

In the end I did spy it out.

Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем.

A small grey bird, like a clod of earth, hung low over the field.

Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба.

It fluttered its wings tensely in place, frequently and heavily pulling up an invisible string from the earth all the way to the sky.

Струна тремтіла й гучала.

The string trembled and resounded.

Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю.

Then, having finished, it fell quietly down, pulled another from the sky to the earth.

Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.

It joined sky with earth into a loud harp and played on the strings the symphony of the field.

Це було прекрасно.

It was beautiful.

* * *

Так протікали дні мого intermezzo, серед безлюддя, тиші і чистоти.

Thus passed the days of my intermezzo, amid solitude, silence and purity.

І благословен я був між золотим сонцем і зеленою землею.

And I was blessed between the golden sun and the green earth.

Благословен був спокій моєї душі.

Blessed was the calm of my soul.

Спід старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записане буде?

From under the old page of life a new and clean one peeped out — and would I really want to know what would be written there?

Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що може горе людське десь причаїлось і чигає на мене?

Would I no longer tremble before the shadow of a human being and not be horrified by the thought that human grief might be lurking somewhere and lying in wait for me?

Коли таке станеться чудо, то це буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, і твоя, зозуле.

If such a miracle happens, it will be your merit, green fields with silken murmur, and yours too, cuckoo.

Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому.

Your mournful "cuckoo" flowed away like tears down a weeping birch, and washed away my weariness.

* * *

Ми таки стрілись на ниві і мовчки стояли хвилину — я і людина.