Debut and Intermezzo: Дебют

Дебют

Debut

Найбільш турбувала мене одежа.

What worried me most was my clothing.

Шоколядна, в рогіжку, перероблена з старої панської, купленої на товчку.

Chocolate-brown, made of coarse burlap-like cloth, and altered from an old gentleman's coat bought at the second-hand market.

Вона мала цілком порядний вигляд, тільки на ліктях трохи протерлась.

It looked quite respectable, except that it was a little worn at the elbows.

Я чув свої лікті: ось-ось там трісне і вони вилізуть.

I could feel my elbows, as though the fabric were about to split and let them poke through.

Я почув навіть прикрий холодок в лікті, коли виліз з вагона і побачив на станції якийсь шарабан.

I even felt an unpleasant chill at my elbow when I stepped out of the carriage and saw some sort of open horse-drawn carriage at the station.

Я відгадав.

I guessed correctly.

Се були коні, вислані з економії, і голений хурман в широкій бурці, в шкуряному картузі, взяв з рук моїх чемодан і навіть підсадив «пана навчителя».

They were horses sent from the estate, and a clean-shaven coachman in a loose coat and a leather cap took my suitcase from my hands and even helped the "learned gentleman" up into the carriage.

Сірий осінній ранок куривсь дрібною мжичкою, а в ній пливли, наче напівзабута казка, дерева, поле, оселі.

The grey autumn morning was shrouded in fine drizzle, through which trees, fields, and houses drifted like a half-forgotten fairy tale.

Щоб зовсім прогнати сон і підбадьоритись трохи, я почав уявляти собі нових хазяїв.

To shake off the last of my sleep and cheer myself up a little, I began imagining my new employers.

Себто творити, бо я їх ніколи не бачив.

Or rather, inventing them, since I had never seen them.

Усі вони, наче живі, вставали поволі в моїй уяві — хазяїн, хазяйка і їхні діти, такі ласкаві, добрі, а я був в центрі і все круг мене тільки вертілось.

One by one, they slowly came alive in my imagination—the master, his wife, and their children, all so affectionate and kind. I was at the centre, and everything revolved around me.

Я пережив чимало гарних моментів, упивався владою, мені було тепло у тому гнізді.

I enjoyed many delightful moments, revelled in my authority, and felt warm and snug in that nest.

Але поволі, коли ми минаєм верству за верствою й холодна мжичка проймає тіло та стікає з лиця за комір, якось втрачаю свою позицію, і центр займає ворожа, чужа родина.

But gradually, as we covered mile after mile, the cold drizzle seeped through me and trickled from my face down inside my collar. Somehow I began to lose my standing, and an unfriendly, unfamiliar family took centre stage.

Коли ж зза горба показалось нарешті солом'яне царство панського току, з стіжками, скиртами та ожередами, з безконечно довгими стодолами та воловнями — я чую, як моє тіло стає холодним і задубілим, і намагаюсь не цокотіти зубами.

And when at last, beyond a hill, the straw kingdom of the master's threshing yard came into view, with its haystacks, ricks, and enormous mounds of straw, its endlessly long barns and cattle sheds, I felt my body growing cold and stiff, and tried to keep my teeth from chattering.

Новий жовтий високий дім.

A new, tall yellow house.

Я нерівно переставляю закляклі ноги в високих сінях і мої кроки гудуть десь аж під стелею.

I awkwardly move my stiff legs across the high-ceilinged entrance hall, my footsteps echoing somewhere up near the ceiling.

Двері в столову одчинені; дивлюсь на голі соснові стіни, переступаю поріг і йду вздовж столу, довгого й білого, наче санна дорога.

The dining-room door stands open. I look at the bare pine walls, step over the threshold, and walk along a table, long and white as a snowy sleigh track.

З другої хати, назустріч, виходить хазяїн.

The master comes out of another room to meet me.

Я знаю, що він бачить моє червоне, змерзле лице, а я дивлюсь на його бороду, по мокрому забороновану гребнем направо й наліво.

I know he sees my red, frost-bitten face, while I look at his beard, its damp strands combed into furrows to the right and left.

На рідкому волоссі теж блищить борозна.

A furrow gleams in his thinning hair, too.

Стискаємо руки й схиляємо голови, але я чую, як його очі лізуть десь поза мене, назад, і чую, що там коло дверей щось ворушиться.

We shake hands and bow our heads, but I can feel his eyes wandering past me, looking behind me, and I sense something stirring there by the door.

— Моя дочка Анеля, — говорить пан Адам. — Пан Віктор, навчитель Стася… Вертаюсь назад і стискаю суху холодну руку.

"My daughter Aniela," says Mr Adam. "Mr Viktor, Stas's tutor..." I turn back and take the girl's dry, cold hand.

Ми сіли за білий стіл, але перед очима в мене стоїть суха чорна фігурка з похилим станом, і довгий ніс, і якісь риски коло холодних уст.

We sit down at the white table, but before my eyes there remains a thin, dark little figure with a stooping posture, a long nose, and strange lines around her cold lips.

Найбільше займає місця тепла кортова куртка, цупка і неестетична.

What takes up most of the space is a warm, coarse, unattractive corduroy jacket.

Пан Адам кладе руки на стіл і проганяє ними той образ.

Mr Adam places his hands on the table, and with them banishes that image.

На руці в нього грубий перстень-печатка, від якого рука ще важча.

On his hand is a heavy signet ring, making it look heavier still.

Нам дають чаю, гарячого, міцного, що блищить в склянці, як стигла вишня.

We are served tea, hot and strong, gleaming in the glass like a ripe cherry.

На столі масло, жовте, тверде, наче щоки сільської молодиці, густа сметанка і чорний хліб.

On the table are butter, yellow and firm like the cheeks of a young peasant woman, thick sour cream, and black bread.

Мене наповняють пахощі чаю, кміну у хлібі й соснових стін, лице горить, і очима, вогкими од гарячої пари, я стежу за дугами волосків з бороди пана Адама.

The fragrance of tea, caraway in the bread, and pine walls fills me. My face burns, and with eyes moist from the hot steam, I follow the graceful arcs of the hairs in Mr Adam's beard.

Він мені починає подобатись.

I am beginning to like him.

З чотирикутнього виду, з сірих очей, з важкого тіла — віють солідність і спокій.

His square face, grey eyes, and heavy build all radiate solidity and calm.

Тим часом я знову чую, що мені заважає чорна вугласта фігурка, там, за плечима, десь у кутку.

Meanwhile, I again sense that the black, angular little figure is disturbing me, somewhere behind my shoulder, over in the corner.

Той «трупик» з блідим лицем.

That little "corpse" with the pale face.

Притискаю міцніше до себе лікті і нізащо не обернусь назад, хоч мене щось так і тягне.

I draw my elbows tighter against my sides and refuse, at any cost, to turn around, though something is pulling me irresistibly in that direction.

Зате пан Адам поверта туди голову і говорить поважно:

Mr Adam, however, turns his head that way and says solemnly:

— Powiedż, moje serce… Анелько!..

"Tell me, my darling... Anielka!"

Анелько!..

Anielka!

Я теж озираюсь — нема нікого.

I turn around too, but there is nobody there.

Панна Анеля десь щезла.

Miss Aniela has disappeared somewhere.

Мій учень іще не вставав.

My pupil has not yet got up.

Пан Адам спокійним тоном викладає свої педагогічні теорії, сірий день так само спокійно дивиться у всі чотори вікна, стиха шумить самовар у куточку, а мені тепло, не хочеться встати і думка ліниво питає: невже ціла родина тільки з трьох душ?

Mr Adam calmly expounds his educational theories; the grey day gazes just as calmly through all four windows; the samovar murmurs softly in the corner. I am warm and have no desire to get up, and a lazy thought crosses my mind: can the whole family really consist of only three people?

* * *

Стасік чудова дитина.

Stasik is a wonderful child.

Коли він спинивсь на порозі в столову на худих ніжках і я побачив його широкі, готові світ ввесь поглинуть очі, він був як квітка на тоненькій стеблині, що пнеться до сонця.

When he stopped on his thin legs in the doorway of the dining room, and I saw his wide eyes, ready to swallow up the whole world, he looked like a flower on a slender stem stretching towards the sun.

Ми дуже скоро зійшлися.

We became friends very quickly.

Він помагав мені розкласти речі в призначеній для мене кімнаті, робив це з великим запалом, розчервонівся і ввесь час не вгавав.

He helped me unpack my things in the room assigned to me, doing so with great enthusiasm. His cheeks grew flushed, and he chattered incessantly.

Тепер я дізнався, що в родині є ще й четвертий — мама.

Now I learned that there was a fourth member of the family, too—Mama.

«Мама Костуся».

"Kostus's Mama."

Вона хотіла, щоб татко найняв до нього бонну, а татко найняв пана навчителя.

She had wanted Father to hire a governess for him, but Father had hired a tutor instead.

Така стара дивачка!

Such an old eccentric!

Правда?

Isn't that right?

Бо вчитель краще.

Because a tutor is better.

Правда?

Isn't that right?

Нащо йому бонна, коли йому вже — постійте — скільки?.. — сім років, дев'ятий… ах, ні, він помилився: сім-восьмий.

Why would he need a governess when he's already—wait a moment—how old?.. Seven, going on nine... Ah, no, he made a mistake: seven, going on eight.

У Тадзя з Підгаєць є бонна… пан навчитель не знає? — така дурна гуска!

Tadzio from Pidhaitsi has a governess... Doesn't the tutor know? Such a silly goose!

Він в неї питає — нащо сотворені бідні? — вона не знає.

He asks her, Why were the poor created? She doesn't know.

Він в неї питає: нащо сотворив Бог «moskalòw», що Польщу забрали?

He asks her: Why did God create the "Muscovites" who took Poland away?

Чому Бог не встидався, як творив людей голих, а людям сором ходить без сорочки?

Why wasn't God ashamed when He created people naked, while people are ashamed to go about without a shirt?

Вона нічого не знає.

She doesn't know anything.

Вона тільки кричить.

All she does is shout.

Така дурна гуска.

Such a silly goose.

Не правда ж?

Isn't that so?

Ввесь час усякі питання стрибали по хаті, вертілись круг мене, і нахилялось близько до мене тепле обличчя разом з парою променисто-цікавих очей.

Questions of every kind kept bouncing around the room and circling me, while a warm face leaned close, accompanied by a pair of bright, curious eyes.

Врешті ми все розклали і прибрали мою хатинку.

At last we had unpacked everything and tidied up my little room.

Я був наче у себе.

I felt almost at home.

Тільки дві речі стояли в хаті чужі і навіть наче ворожі: біла дубова шафа, наглухо закрита, і довга незграбна скриня, застелена зверху сільським, домашньої роботи, килимком.

Only two things in the room seemed alien, almost hostile: a white oak wardrobe, tightly shut, and a long, ungainly chest, covered with a homespun country rug.

* * *

До обіду «мама Костуся» не вийшла.

"Kostus's Mama" did not come out before lunch.

Ми розмовляли тільки з паном Адамом.

We spoke only with Mr Adam.

Стасік часто блискав очима і щось питав.

Stasik's eyes often flashed as he asked one question after another.

Панна Анеля мовчала, держалась сухо і наче осторонь.

Miss Aniela remained silent, reserved and seemingly aloof.

Вона керувала обідом, набирала нам страви, одсилала обід у хату «старої пані», але з нами не вступала в ближчі стосунки, так що я раз тільки стрівся з нею очима.

She supervised lunch, served us our food, and sent a meal to the "old lady's" room, but kept her distance from us, so that our eyes met only once.

Скільки їй літ?

How old was she?

Літ двадцять п'ять, двадцять сім.

Twenty-five, twenty-seven perhaps.

Когось вона мені нагадала — похила, в чорній одежі, з блідим, змарнілим лицем.

She reminded me of someone—stooped, dressed in black, with a pale, wasted face.

Вона куталась в хустку — їй холодно.

She wrapped herself in her shawl; she was cold.

За десертом я знов зиркнув на неї.

Over dessert, I glanced at her again.

— Пан позволить ще кави?

"Would you care for some more coffee, sir?"

— Красненько дякую, досить.

"Thank you very much, no more."

Може це чиста фантазія, але я бачу на обличчі у неї тінь од ксьондза, в лініях носа і уст — костьольну архітектуру, чую в складках одежі затхлий дух ризниці.

Perhaps it is pure imagination, but I see the shadow of a priest on her face, the architecture of a church in the lines of her nose and mouth, and smell the musty air of a sacristy in the folds of her clothes.

Врешті — що мене має обходити якась панна Анеля?

After all, what do I care about some Miss Aniela?

Увечері Стасік повів мене на мамину половину.

In the evening, Stasik took me to his mother's quarters.

Там було так душно, що грудям бракувало повітря.

It was so stifling in there that my chest could scarcely breathe.

В кутку на канапі, при лямпі, сиділа пані Констанція і розкладала пасьянс.

In the corner, on a sofa beside the lamp, sat Mrs Konstancja, laying out a game of solitaire.

Біле хвилясте волосся світилось від лямпи сріблом.

Her white, wavy hair shimmered silver in the lamplight.

Не поклавши навіть колоди, «мама Костуся» привіталась зо мною і знов нахилилась над картами.

Without even putting down the deck, "Kostus's Mama" greeted me and bent over the cards again.

Минуло у мовчанці довгих кілька хвилин, коли врешті пані згорнула карти, обернулась до мене й зітхнула:

Several long minutes passed in silence. At last, the lady gathered up the cards, turned towards me, and sighed:

— Не вийшло!

"It didn't work!"

І я побачив такі добрі засмучені очі, що й мене обняв жаль.

And I saw such kind, sorrowful eyes that I too was overcome with pity.

— Задумала таке важне… таке важне для мене — й не вийшло… Вона питала мене про родину, трохи про мене… Такий молодий!

"I had such an important question in mind... so very important to me, and it didn't work..." She asked me about my family, and a little about myself... "So young!"

Коли б не помер її хлопець, йому б тепер було так само літ дев'ятнадцять… Потому звеліла подати чаю, замовкла, задумалась й знов розклала пасьянс.

Had her son not died, he would now have been about nineteen too... Then she ordered tea, fell silent, lost herself in thought, and laid out the cards again.

Що вона думала, про що ворожила?

What was she thinking? What was she trying to divine?

Скрізь попід стінами тулились канапки, кушетки, м'які фотелі з подушками й подушечками і мліли в гарячій густій атмосфері.

All along the walls stood little sofas, couches, and soft armchairs piled with cushions and pillows, languishing in the hot, heavy atmosphere.

На меблях і долі валялись книжки.

Books lay scattered over the furniture and across the floor.

Стурбоване чоло сивої жінки схилялось над столиком і тривога блукала обличчям, коли рука підносила карту і, вагаючись, клала на місце.

The grey-haired woman's troubled brow bent over the little table, and anxiety wandered across her face as her hand lifted a card and, hesitating, laid it back in place.

Мені хотілось, щоб на сей раз вже вийшло.

I wanted it to work this time.

Однак, не вийшло.

But it did not.

— Ви знаєте, що я задумала?

"Do you know what I had in mind?"

Тільки не смійтесь з старої дивачки.

"Just don't laugh at an old eccentric."

Я хтіла знати, чи скоро настане між людьми рівність?

"I wanted to know whether equality among people would come soon."

Чи скоро згине неправда?

Would injustice soon disappear?

Не вийшло!

It didn't work!

Резигнація й сум.

Resignation and sorrow.

Потім мені ворожили.

Then they told my fortune.

Мені випало скоре багатство, лист і дорога.

My fortune foretold wealth soon, a letter, and a journey.

Ну, значить треба прощатись.

Well, then, I suppose it's time to say goodbye.

* * *

Погода змінилась, настала посуха, земля висохла так, що під ногами дзвеніла.

The weather changed. A drought set in, and the earth dried out until it rang beneath our feet.

Небо було безхмарне й блискучо-синє.

The sky was cloudless and brilliantly blue.

Ми з Стасіком часто ходили гуляти.

Stasik and I often went for walks.

Дім наш стояв на горбку, над самим ставом, за ставом збилися в купу череп'яні дахи містечка, вліво від нього тяглись безконечні панські лани, а за домом ріс парк, який властиво тільки й робив нам осінь.

Our house stood on a little hill, right above the pond. Beyond the pond, the tiled roofs of the town clustered together; to the left stretched the master's endless fields, while behind the house grew a park which, in truth, was the only thing that made it autumn for us.

Ми любили блукати по ньому, між жовтими деревами, під синім небом.

We loved wandering through it, among the yellow trees beneath the blue sky.

Сонце світило, як літом.

The sun shone as brightly as in summer.

Осінь горіла на сонці, як сильна рудоволоса жінка в блакитній шовковій сукні.

Autumn blazed in the sunlight like a strong, red-haired woman in a blue silk dress.

Молоді липи вже роздяглись й стояли голі, мов діти у своїй безсоромності.

The young lime trees had already shed their leaves and stood naked, like children in their shamelessness.

Зате під ними скакав вогняними язичками скручений лист і поривався кудись летіти.

But beneath them, curled leaves danced in little tongues of fire, longing to fly away somewhere.

Особливо гарні були клени, тепер такі легкі.

The maples were especially beautiful, so light now.

У своїй прозорій жовтизні вони нагадували рум'янець сухотниці.

In their translucent yellowness, they brought to mind the flush on the cheeks of a consumptive woman.

Щось світилось в них ніжне, сумне і безнадійне.

Something tender, sad, and hopeless glimmered in them.

А між галузок ховалось таке неймовірно блакитне небо, що ми переводили очі на чисті простори й рівняли.

Between the branches lay a sky of such incredible blue that we turned our eyes towards the open expanses and gazed in wonder.

По зруділих стернях, затканих бабиним літом, ми збирали останні квітки — карловаті волошки на кривих ніжках, напівзсохлі гвоздички, запорошені скабіози.

Among the rust-coloured stubble, woven through with spiderwebs of Indian summer, we gathered the last flowers: stunted cornflowers on crooked stems, half-withered carnations, and dusty scabious blooms.

Напивались різким осіннім повітрям, яке грало на сонці, наче шампан, і коли повертали додому, заставали пустісінькі хати.

We drank in the sharp autumn air, sparkling in the sunlight like champagne, and when we returned home, we found the rooms utterly empty.

Пан Адам молотив на току, пані Констанція не вилазила з свого кутка, а панна Анеля вічно тепер сиділа в пекарні, або в коморі.

Mr Adam was threshing in the yard, Mrs Konstancja never left her corner, and Miss Aniela now seemed always to be sitting in the bakehouse or the storeroom.

Часом тільки вона діловито проходила з кухні через столову й назад, в білому фартушку, з злегка закачаними рукавами і за нею йшов міцний запах маринованого оцту або кислого молока.

Only occasionally would she stride briskly from the kitchen through the dining room and back again, wearing a white apron, her sleeves slightly rolled up, leaving behind a strong smell of pickling vinegar or sour milk.

Ключі при боці дзвеніли.

The keys at her side jingled.

За вечерею ми сходились не надовго.

We came together for supper, but never for long.

Пан Адам був стомлений і мусив рано вставати, панна Анеля куталась в хустку, позіхала в кулак і на мене не звертала уваги.

Mr Adam was tired and had to get up early. Miss Aniela wrapped herself in her shawl, yawned into her fist, and paid no attention to me.

Я був увічливий, але платив їй тим самим.

I was polite, but returned her indifference in kind.

Її довгий ніс, що мав звичку на кінчику червоніти, її похила пісна фігура, яку вона наче зумисне ховала в хустку, — мене дратували.

Her long nose, which had a habit of turning red at the tip, and her stooped, gaunt figure, which she seemed deliberately to hide beneath her shawl, irritated me.

І я нетерпляче чекав, коли вона нарешті встане, підійде до батька і поцілує в чоло, а в одповідь дістане м'яким баритоном:

And I impatiently waited for her to finally rise, approach her father, and kiss him on the forehead, only to receive his reply in a gentle baritone:

— Спи добре, moje kochane dziecko… Лямпа в столовій гасилась, — усі розходились і вечірнє життя починалось по окремих хатах.

"Sleep well, my darling child..." The lamp in the dining room was extinguished, everyone went their separate ways, and the evening's life began in the individual rooms.

* * *

І так минав час.

And so time passed.

Осінь танула, як воскова свічка, ставала все прозорішою й легшою.

Autumn melted away like a wax candle, growing ever more transparent and insubstantial.

Жадна земля випила за літо сонце і воно стало бліде, анемічне.

The greedy earth had drunk up the sun all summer, and now it had grown pale and anaemic.

А земля мусила вмирати од голоду й спраги, бо чаша сонця стала порожня.

And the earth was left to die of hunger and thirst, for the cup of the sun had run dry.

Вже блакитний шовк неба покрився мереживом чорних гіллячок, наче ажурною мантильєю.

The blue silk of the sky was already covered with lacework of black branches, like an openwork mantilla.

Потому почалися дощі і вітри.

Then came the rains and the winds.

Природа довго боролась, шуміла, протестувала і не хотіла скоритись.

Nature struggled for a long time, roared, protested, and refused to surrender.

А таки мусила.

But surrender it had to.

В покорі нижче спустилось сіре та обважніле небо і придушило дахи домів у містечку та вершечки дерев.

In submission, the grey, heavy sky sank lower, pressing down upon the rooftops of the town and the treetops.

В покорі приліпивсь до землі мокрий, зруділий лист, або жалко тріпавсь між чорних галузок.

In submission, wet, rust-coloured leaves clung to the ground or fluttered forlornly among the black branches.

Далина дивилась споміж дерев помутнілим оком.

The distant landscape gazed through the trees with a clouded eye.

В покорі плазували дорогами, немов сірі вужі, блискучі болотяні колії.

In submission, gleaming muddy ruts crawled along the roads like grey snakes.

Ще далі — лице неба стало суворим, його уста дихнули холодом.

Then the sky's face grew stern, and its lips breathed cold.

І побігли по стежках перед лицем вітра скручені листя, наче купа мишей.

And before the face of the wind, curled leaves scurried along the paths like a swarm of mice.

Потому несподівано зразу труснуло сніжком, і земля здавалась аркушем паперу, на якім дитина пробувала фарби — зелені, руді і сірі.

Then, quite unexpectedly, a sudden flurry of snow fell, and the earth looked like a sheet of paper on which a child had been trying out paints—green, russet, and grey.

Тепер вечори стали довгими і ми засиджуємось.

Now the evenings have grown long, and we sit together late.

Топимо коминок.

We light the fireplace.

Пан Адам оповідає свої пригоди, коли, по повстанні, ще малим хлопцем, мусив тікати за кордон з батьком.

Mr Adam tells us of his adventures when, after the uprising, he had to flee abroad with his father as a little boy.

Панна Анеля плете якусь хустку — і не підводить очей од спиць, а я дратуюсь.

Miss Aniela knits some sort of shawl without once lifting her eyes from the needles, and I grow irritated.

Чого вона мене ігнорує, наче мене нема у хаті?

Why does she ignore me, as though I weren't even in the room?

Що вона собі думає?

What does she think of herself?

Я починаю чути зненависть до неї, до тих вічно спущених очей, до німих губ, до дерев'яних спиць, які займають цілу її увагу.

I begin to feel hatred for her, for those perpetually lowered eyes, those silent lips, those wooden knitting needles that command her entire attention.

Раптом клубок летить їй з колін і котиться просто мені під ноги.

Suddenly, the ball of yarn slips from her lap and rolls straight to my feet.

Я підіймаю клубок і несподівано кажу:

I pick up the ball of yarn and, unexpectedly, say:

— Панна Анеля позволить мені держати клубок?

"Would Miss Aniela allow me to hold the ball of yarn?"

Вона здіймає на мене очі і в їх сірій безодні прискають на всі боки промінчики здивування і глуму.

She raises her eyes to mine, and in their grey depths little sparks of surprise and mockery dart in every direction.

— Панові буде незручно.

"It would be inconvenient for you, sir."

— О, навпаки!..

"Oh, quite the contrary!"

Знов спущені очі і холодне обличчя, але то вже нічого.

Her eyes lower again, her face turns cold, but that no longer matters.

То вже нічого.

That no longer matters.

Тепер від мене до тебе йде оця нитка і нас єднає.

Now this thread runs from me to you, and binds us together.

Ось кладу на клубок руку, і тепло моєї руки кожен раз проходити буде між твої пальці.

Here, I place my hand on the ball, and each time the warmth of my hand will pass between your fingers.

І ти будеш мене почувать.

And you will feel me.

Пан Адам ходить по хаті, оповідає.

Mr Adam walks about the room, telling his story.

Тепер він саме блукає по Бельгії і шукає роботи.

Now he is wandering through Belgium, looking for work.

Ось він найнявся на фермі і вже молотить, а я рішаюсь уперто дивитись на панну Анелю.

There he is, hired on a farm and already threshing, while I resolve to keep staring stubbornly at Miss Aniela.

Це грубо, я розумію, але я хочу, це вихід для злости, що кипить в мені.

It is rude, I know, but I want to do it. It is an outlet for the anger boiling inside me.

І я дивлюся.

And I stare.

Ані зморгну.

I do not even blink.

Вона чує мій погляд.

She feels my gaze.

Її повіки злегка тремтять, голова опускається нижче і піднімається знову, під тонкою шкурою на лиці блукають тіні.

Her eyelids tremble slightly, her head dips lower and rises again, and shadows move beneath the thin skin of her face.

Врешті вона зводить на мене очі — і ми хвилинку дивимось, як два вороги.

At last she raises her eyes to mine, and for a moment we look at each other like two enemies.

Потому вона гасне і никне над спицями, ще більше холодна, ніж завжди.

Then she seems to fade and bends over her knitting, colder than ever.

А за хвилину бере від мене клубок, кида сухе «спасибі» і підходить до батька.

A minute later, she takes the ball of yarn from me, tosses out a curt "thank you," and goes over to her father.

— Ти йдеш вже до себе?

"Are you going to your room now?"

Spij dobrże, moje kochane dziecko… Я стежу за нею до самих дверей і щось сміється в мені.

Sleep well, my dear child… I watch her all the way to the door, and something inside me laughs.

— Ага!

"Aha!"

* * *

«Мама Костуся» мала свої «великі дні».

“Kostus’s Mama” had her “big days.”

Звичайно ми рідко коли бачили її, але в такі дні вже з самого ранку в домі панувала тривога.

Usually, we seldom saw her, but on such days there was a sense of alarm in the house from early morning.

Ще перед ранішнім чаєм в столовій з'являлась пані Констанція, незвичайно рухлива і енергічна.

Even before morning tea, Mrs. Konstantsia would appear in the dining room, unusually lively and energetic.

Її в'яле обличчя стягнулось, погляд твердий і в кожній закрутці срібного волосся — рішучість.

Her slack face had tightened, her gaze was firm, and every curl of her silver hair seemed to brim with determination.

Одсува покоївку і сама хоче мити посуду.

She pushes the maid aside and insists on washing the dishes herself.

Так, так, моє серце, хто хоче їсти, мусить заробити на хліб.

Yes, yes, my dear, whoever wants to eat must earn their bread.

Склянки бряжчали, дзвеніли та скрего тали в її руках, вода хлюпала з миски.

The glasses clattered, tinkled and scraped in her hands; water splashed out of the basin.

Покоївка стояла ні в сих, ні в тих.

The maid stood there, not knowing what to do.

— Чи ти пила вже чай?

“Have you had your tea yet?”

Ти рано встала, вже наробилась, напийся, серце, раніше за нас… Летить додолу склянка і в брязк розбитого скла влилось налякане

“You got up early and have already done so much. Have a cup, dear, before the rest of us…” A glass falls to the floor, and amid the crash of shattering glass comes a startled

«ах!»…

“Ah!”…

«Мама Костуся» вже під столом.

“Kostus’s Mama” is already under the table.

— Ні, ні, не турбуйся.

“No, no, don't worry.”

Сама наробила, сама і зберу.

“I made the mess myself, so I'll clean it up myself.”

Збира черепки і ріже палець.

She gathers up the shards and cuts her finger.

Кров наче ще більше підіймала настрій.

The blood seemed only to lift her spirits further.

Зав'язувала палець і, держачи його перед себе, бігла з столової в кухню, налягаючи трохи на ліву ногу.

She bandaged her finger and, holding it out in front of her, hurried from the dining room to the kitchen, putting a little extra weight on her left leg.

— Де куховарка?

“Where's the cook?”

Мелашко!

“Melashka!”

Мелашко!

“Melashka!”

Що людям на обід вариш?

“What are you cooking for the workers' lunch?”

Покажи зараз… Оце такий борщ?

“Show me at once… Is this what you call borscht?”

Не могла більше сала узяти?

“Couldn't you have used more lard?”

Як ти годуєш трудящих людей?

“How are you supposed to feed working people like this?”

Ах, Боже мій… Ах, Боже мій!..

Oh, my God… Oh, my God!..

Таке безладдя!

What a mess!

Де панна Анелька?

Where is Miss Anelka?

Ключі!

The keys!

Зараз ключі!..

The keys, right away!..

Панна Анеля бігла з затиснутими устами, ключі дзвеніли в неї при боці, а пані Констанція мало не рвала їх звідти.

Miss Anelia hurried along with her lips tightly pressed together, the keys jingling at her side, while Mrs. Konstantsia all but tore them from her.

Вона тягла до комори з собою Мелашку і в якійсь нестямі, уся червона, хапала всяку провізію.

She dragged Melashka along to the pantry and, almost beside herself and red all over, grabbed at every kind of provision.

— На!.. на!

“Here!.. Here!”

на!

“Here!”

Потому бігла у хати робити лад.

Then she rushed off to put the rooms in order.

Перевертала усе в буфеті, висувала шухляди комоди і так їх лишала, бралась за щітку, щоб замітати підлоги, і коли за нею бігли збентежені слуги, вона їх відсувала рішуче.

She turned everything in the sideboard upside down, pulled out the drawers of the chest and left them that way, took up a brush to sweep the floors, and when the flustered servants hurried after her, she firmly pushed them aside.

— Ні, ні, спочиньте трохи.

“No, no, take a little rest.”

У вас і так багато діла.

“You already have so much to do.”

В обідню пору настрій пані Констанції підносивсь до найвищого пункту.

By lunchtime, Mrs. Konstantsia's spirits had reached their highest pitch.

Ми сідали за стіл — «мама Костуся» в голові столу — і як тільки приносили страву — вона зверталась до покоївки:

We would sit down at the table, with “Kostus’s Mama” at its head, and as soon as a dish was brought in, she would turn to the maid:

— Поклич мені прачку.

“Send for the laundress.”

Входила прачка, висока, немолода вже Устя, й ставала біля порогу.

The laundress came in: Ustia, a tall woman no longer young, who stopped by the threshold.

Заголені по лікоть руки, вогкі й червоні, звисали по обох боках.

Her arms, bare to the elbows, damp and red, hung at her sides.

Пані Констанція присувала до себе стілець і прохала:

Mrs. Konstantsia pulled a chair up beside her and invited her:

— Сідайте, Усте, пообідайте з нами.

“Sit down, Ustia, and have lunch with us.”

Устя, звісно, не хтіла і уперто стояла біля порога.

Ustia, of course, refused and stubbornly remained by the threshold.

Але хазяйка вставала зза столу, обіймала Устю за стан і садовила рядом з собою.

But the mistress would rise from the table, put an arm around Ustia's waist, and seat her beside herself.

Потому сама виповняла тарілку і коли пан Адам по звичці простягав руку по страву, вона казала:

Then she would fill Ustia's plate herself, and when Mr. Adam instinctively reached for the dish, she would say:

— Перепрошаю.

“Excuse me.”

Перший і кращий шматок трудящим рукам.

“The first and finest portion belongs to working hands.”

Ставила страву поперед Устю, відтак брала її червоні, зморщені від окропу і мила руки і підносила вгору.

She placed the dish in front of Ustia, then took her red hands, wrinkled from the hot water and soap, and raised them aloft.

— Оці руки, панове, всіх нас годують.

“These hands, ladies and gentlemen, feed us all.”

Устя сиділа як на кілочках, чужа й непотрібна, пан Адам добродушно всміхався, а панна Анеля тісніше затискала уста.

Ustia sat as if on pins and needles, feeling out of place and unwanted; Mr. Adam smiled good-naturedly, while Miss Anelia pressed her lips together more tightly.

Тільки Стасік жер маму блискучим оком.

Only Stasik devoured his mother with his bright eyes.

За другою стравою настрій хазяйки раптом згасав.

By the second course, the mistress's high spirits would suddenly fade.

Вона несподівано в'яла і, не доївши страви, вставала від столу.

She would suddenly grow listless and, without finishing her meal, rise from the table.

Покоївка подавала їй руку і ми дивились, як вона сунулась вздовж столу, припадаючи на ліву ногу і звісивши втомлену голову.

The maid would offer her an arm, and we watched as she shuffled along the table, limping on her left leg and letting her tired head droop.

Тепер вже не скоро побачиш її в столовій.

Now we would not see her in the dining room again for a long while.

Вона надовго засяде у своїй хаті і там, за поміччю пасьянсу, розв'язувать буде соціальні питання.

She would settle in her room for a long spell and there, with the help of solitaire, set about solving social problems.

* * *

Ай!

Oh!

Певно вже шоста!

It must be six already!

Де сірнички?

Where are the matches?

Засвічую свічку — ну, так і є: доходить шоста.

I light the candle—and there it is: nearly six.

Ще вікна чорніють, а я вже мушу вставати.

The windows are still black, and already I have to get up.

Не хочу!

I don't want to!

Чорти б її взяли, навіщо вона тобі?

The devil take her! What do you want her for?

Навіщо, скажи на милість?..

What for, for heaven's sake?..

Сон м'яко здушує груди, кладе на лице лапу і тягне назад у ліжко.

Sleep gently presses down on my chest, lays a paw on my face, and pulls me back into bed.

Сплю.

I sleep.

Солодко, міцно і навіть сон бачу.

Deeply and blissfully—and I even begin to dream.

Раптом зскакую з ліжка і з переляком дивлюсь на годинник: спав дві хвилини.

Suddenly I leap out of bed and look at the clock in alarm: I have slept for two minutes.

Ще трохи є часу.

There's still a little time.

Рівно о пів до сьомої панна Анеля пройде через столову у кухню.

At precisely half past six, Miss Anelia will pass through the dining room on her way to the kitchen.

І ти для того товчешся по ранках, не спиш і робиш всякі комедії?

And that's why you bustle about every morning, go without sleep, and make such a spectacle of yourself?

Осел ти і більше нічого.

You're an ass, and nothing more.

Дурень останній.

What a fool.

Щоб першим в домі стиснути її холодну руку і почути в долоні кістяк… щоб зазирнути в ті очі, що може ще бачать образ святого, до якого ось тільки молились… Дуже потрібно!

To be the first in the house to clasp her cold hand and feel the bones in my palm… to look into those eyes that may still see the image of the saint to whom she has just been praying… As if I need that!

Комедіянт!..

What a playactor!..

Чого властиво ти хочеш?..

What exactly do you want?..

Ай, швидше… Той сурдут має постійну звичку за щось зачіплятись.

Oh, hurry up… That frock coat has a permanent habit of catching on something.

Лишилось тільки десять хвилин.

Only ten minutes left.

Де щітка?

Where's the brush?

Де щітка, лихий би забрав її разом з… Поставлю свічку на бюрко і вийму з шухляди щоденник… Тепер вже можна одчинить двері в столову.

Where's the brush, the devil take it along with… I'll put the candle on the desk and take the diary out of the drawer… Now I can open the door to the dining room.

Готово.

Done.

Ще п'ять хвилин.

Five more minutes.

Беру перо в руки… Гм… гм… Я люблю вставати рано і сідать до роботи, коли голова свіжа… Тоді думки пливуть так вільно і фантазія… ах, дідько б узяв тебе разом з усім оцим!..

I take the pen in hand… Hmm… hmm… I like to rise early and sit down to work when my head is fresh… Then thoughts flow so freely and the imagination… ah, the devil take you along with all this!..

Скручую в'язи і дивлюся в чорну столову з сірим вікном.

I crane my neck and look into the dark dining room with its grey window.

Здається, скрипить.

It seems to creak.

Стукає серце.

My heart is pounding.

Ціла вічність минає.

An eternity passes.

Ну, от… нарешті.

Well, there… at last.

Одхилились в глибині двері, і панна Анеля, в білім капоті, свічка в руках, як євангельська діва, сунеться тихо повз довгий стіл.

The door at the far end opens, and Miss Anelya, in a white robe, a candle in her hands, like a Gospel virgin, glides quietly past the long table.

Я підпускаю її до своїх дверей і лиш тоді голосно кажу:

I let her come up to my door and only then say loudly:

— День добрий панні Анелі!

— Good day to Miss Anelya!

Й біжу до неї з пером в руці.

And I run toward her with the pen in my hand.

— Пан Віктор уже не спить?

— Is Mr. Viktor no longer asleep?

— О!

— Oh!

Я люблю вставати рано й сідать до роботи, коли голова… Ах, чортовиння!

I like to rise early and sit down to work when my head… Ah, confound it!

В тих очах таки сидить якийсь святий: святий Антоній чи святий Рох… Я його вижену звідти… Але він втік вже разом з Анелькою в кухню.

There really is some saint sitting in those eyes: Saint Anthony or Saint Roch… I'll drive him out of there… But he has already fled with Anelya into the kitchen.

Оце і все?

Is that all?

Ні, вона ще буде вертатись через столову.

No, she will still be coming back through the dining room.

Я почекаю.

I'll wait.

Згортаю руки на грудях і ходжу по хаті од стінки до стінки, наче на чатах.

I fold my arms across my chest and pace the room from wall to wall, as if on sentry duty.

Ранок сіріє у вікнах, полум'я свічки гнеться од вітру.

The morning grows grey in the windows, the candle flame bends in the draught.

А я прислухаюсь: чи рипнуть двері?

And I listen: will the door creak?

Коли вона входить, я обпираюсь плечима в одвірок і приковую погляд до її шиї.

When she enters, I lean my shoulders against the doorpost and fix my gaze on her neck.

Вона несе той погляд через столову, похилена трохи, і гострі дужки худих плечей підіймають її капот.

She carries that gaze across the dining room, slightly bowed, and the sharp arcs of her thin shoulders lift her robe.

Не озирнулась ні разу.

She did not look back once.

Ах, ти осел перістий … До чого гра?

Ah, you confounded ass… What's the point of this game?

Підходжу до свого щоденника, що вишкіряє до мене білі сторінки і — бац!

I go up to my diary, which bares its white pages at me and — bang!

бац!

bang!

ним об стіл.

it against the table.

Гайда в шухляду!..

Into the drawer with you!..

Надовго?

For long?

Чи не до завтра?

Perhaps until tomorrow?

* * *

Зимою ми не багато мали розривок.

In winter we did not have many breaks.

Часом, в неділю, до пана Адама з'їздились гості.

Sometimes, on a Sunday, guests would gather at Mr. Adam's.

В залі світили світло, здіймали з меблів покровці і хоч велика кімната тоді менше ставала подібна до шпихліра, холод стояв у ній такий, що при розмові йшла з рота пара.

Lights were lit in the hall, the covers were taken off the furniture, and although the large room then looked less like a granary, the cold in it was such that steam came from one's mouth when speaking.

Мене прохали до товариства, але я йшов неохоче; хіба надія, що панна Анеля часом заскочить до зали і що мені вдасться раз зайвий скаламутить її холодний спокій своїм упертим зором — мирила мене з мало цікавим для мене товариством.

I was invited to join the company, but I went reluctantly; only the hope that Miss Anelya might sometimes drop into the hall and that I might once more disturb her cold composure with my stubborn gaze reconciled me to company that held little interest for me.

Там засідали сусідні дідичі, гречкосії, що світили білими лобами при смаглих обличчях, з яких не встигла зійти ще літня смага, кругленький, рожевий і лисий директор сахарні, фабричний лікар і затабачений ксьондз.

There sat the neighbouring landowners, the buckwheat growers, whose white foreheads shone above sunburnt faces from which the summer tan had not yet faded, the round, pink, bald director of the sugar factory, the factory doctor, and a tobacco-stained priest.

Всі вони мали велику шанобу до пана Адама за його рівний характер, солідність і гуманізм.

They all held Mr. Adam in great esteem for his even temper, his solidity, and his humanism.

— Наш пан Адам — апостол!..

— Our Mr. Adam is an apostle!..

І «апостол» розбирав сварки та суперечки, мирив сусідів, давав усякі ради.

And the "apostle" settled quarrels and disputes, reconciled neighbours, and gave all sorts of advice.

Вся компанія почувала себе чудесно, ксьондз сипав «віци» і чхав од табаки, знов чхав, лякливо озиравсь, чи не входить панна Анеля, і шептав такі анекдоти, що білі лоби червоніли од сміху і навіть солідний директор трусив своїм животом.

The whole company felt wonderful; the priest showered forth witticisms and sneezed from his snuff, sneezed again, glanced about fearfully to see whether Miss Anelya was coming in, and whispered anecdotes so spicy that the white foreheads turned red with laughter and even the staid director shook with his belly.

Але пан директор не мирився з успіхом отця каноніка.

But the director would not accept the success of the canon.

Він часто їздив в столицю, знався із самим «графом Тишкевичем» і морозив публіку такою тонкою політикою, що всім аж очі лізли на лоб.

He often traveled to the capital, was acquainted with "Count Tyshkevych" himself, and chilled the public with such subtle politics that everyone's eyes fairly popped out of their heads.

Я нишком хухав на пальці і од зануди водив очима по стінах, по великій гравюрі з Яном Собєським під Віднем, по портреті Косцюшко.

I quietly blew on my fingers and, out of boredom, let my eyes wander over the walls, over the large engraving of Jan Sobieski at Vienna, over the portrait of Kosciuszko.

Відтак роздивлявся альбоми або заглиблявся в «Moharta» Вінцета Поля з малюнками Андріоллі, з якого фантазія ілюстратора перла, як тельбухи з розпоротого живота.

Then I would examine the albums or sink into Wincenty Pol's "Mohort" with Andriolli's illustrations, from which the illustrator's imagination burst forth like entrails from a slit belly.

Ні, на половині «мами Костусі» мені далеко краще!

No, in "Mama Kostusia's" half of the house I am far better off!

Особливо ранніми вечорами, коли зимове сонце вже сіло, а по хатах не світять ще світла.

Especially on early evenings, when the winter sun has already set and the lights are not yet lit in the houses.

Пані Констанція має свої фантазії — в неї топлять соломою.

Mrs. Konstancia has her own fancies — she heats with straw.

Долі лежить околіт, слизький, морозний, і з житнім духом.

On the floor lies a threshing floor of straw, slippery, frosty, and smelling of rye.

В грубі повно вогню, аж гуготить, а Стасік тримає в руках довгу солому, немов натягає золоті віжки і здержує ними огненних коней, що мчаться осліп і б'ють в нестямі сірими крилами диму.

The stove is full of fire, fairly roaring, and Stasik holds a long straw in his hands, as if pulling golden reins and reining in fiery horses that race blindly and beat their grey wings of smoke in a frenzy.

Світло од груби золотить протилежну стіну і круг Стасікової голови сіяє німб.

The light from the stove gilds the opposite wall, and a halo shines around Stasik's head.

Пані Констанція в задумі сперлась на руку, в тихій задумі завмер в кімнатах присмерк і гасне в вікнах вечірнє світло.

Mrs. Konstancia leans pensively on her hand, the dusk has frozen in quiet reverie throughout the rooms, and the evening light fades in the windows.

Коли ж нарешті вносять в кімнати лямпи, за вікнами буденний світ стає одразу таким прозоро-синім, глибоким і нереальним, наче приснився.

But when the lamps are finally brought into the rooms, the everyday world outside the windows at once becomes so transparently blue, deep, and unreal, as if it were a dream.

* * *

Мої відносини до панни Анелі тривожать мене.

My feelings toward Miss Anelya trouble me.

Уже всі помічають, що за обідом я не спускаю з неї очей.

Everyone has already noticed that at dinner I never take my eyes off her.

Я знаю, що в моїх очах закоханий вираз, я хочу, щоб той вираз розуміла панна Анеля, а тим часом я її ненавиджу.

I know that my eyes wear a lovesick expression, I want Miss Anelya to understand that expression, and meanwhile I hate her.

Мені противний той пісний вид і довгий ніс, і вся її пласка фігура з гострими дужками плеч.

I find repellent that meek look and long nose, and her whole flat figure with the sharp arcs of her shoulders.

А нарешті той клерикальний дух.

And finally that clerical spirit.

І разом з тим я буваю щасливий, коли вона звертає на мене увагу, дозволить зробить їй дрібну послугу, скаже прихильне слово.

And at the same time I am happy when she pays attention to me, allows me to do her some small service, says a kind word.

Варто було тільки поглянуть на мене в той вечір, як панна Анеля запрохала мене кататься!

You should have seen me that evening when Miss Anelya invited me to go sleigh riding!

Я садовлю її в сани, наче пакую дороге скло, кутаю ноги, оті противні ноги в високих теплих калошах, у домашніх панчохах, мощу під плечі, а від того, чи надіне вона на вуха хустинку — залежить доля цілого мого життя.

I seat her in the sleigh as if packing precious glass, wrap her feet, those repulsive feet in high warm galoshes, in homespun stockings, tuck the rug under her shoulders, and whether she puts a kerchief over her ears — on that depends the fate of my entire life.

Ах, панно Анельо, ну, про-ошу!

Ah, Miss Anelya, please!

блага-аю!

I beg you!

Чи тепер добре?

Is it all right now?

Чи не завіє?

Won't the wind blow in?

Щастя переповняє так мене всього, що витискає з мене навіть слова.

Happiness fills me so completely that it squeezes even words out of me.

Я сижу мовчки коло панни Анелі, чую ззаду високу спинку саней, а в грудях запертий віддих.

I sit silently beside Miss Anelya, feel the high back of the sleigh behind me, and in my chest my breath is locked away.

Вона так само мовчить.

She is just as silent.

Коні мечуть копитами сніг, сани пірнають в вибоях.

The horses fling snow with their hooves, the sleigh dives into the ruts.

Стає незручно.

It grows awkward.

Треба почати.

I must begin.

З чого почати?

Where to begin?

Де мої думки?

Where are my thoughts?

Мовчу.

I stay silent.

— Скажіть же щонебудь.

— Do say something.

Сьогодні пан Віктор зовсім нецікавий.

Today Mr. Viktor is quite uninteresting.